З Харкова до Здолбунова – історія вимушеної подорожі під час війни

Місто Харків, місто-герой, яке потерпає від щоденних бомбардувань та обстрілів, але мужньо тримається і свято вірить в Перемогу. Більшість жителів міста до кінця не можуть повірити, що це могло трапитись в Україні, у 21 столітті. Дехто залишився в місті, бо має ж хтось і тут допомагати.

“Лєна, кажись, це наш останній шанс, нам треба виїжджати” Я кажу: “Куди?”. А вона: “Ну, кудись доїдемо”. Про те, як Олена спільно зі своїми рідними змушені були залишити все своє життя в Харкові та переїхати на захід України в Здолбунів, щоб врятувати найцінніше – своє життя, читайте в інтерв’ю.

– Розкажіть, будь ласка, про себе. Хто ви? Звідки? Чим займались?

– Мене звати Олена, мені 35 років, маю родину. Ми проживали разом з чоловіком в м. Харкові, виховуємо дитину 9 років, звати Данило.

Також в Харкові проживає моя бабуся. Наразі вона з нами, але в Харкові проживає окремо, їй 83 роки. Мої батьки теж з Харкова. Ми всі разом приїхали сюди в Рівненську область, коли почалась війна. В Харкові мали роботи, все було добре. Я робила манікюр на дому, мій обов’язок був – це дитина. Він в мене навчався, ну, і навчається в інтелект класі, “Інтелект України”, багато часу приділяла і приділяю йому.

– Як ви дізналися про те, що в нашій країні почалась війна? 

– Ми не знали нічого до вибуху. Чоловік прийшов з роботи ввечері 23 лютого, дитина в басейні займалась. Десь під ранок 24 лютого почалися вибухи, я не чула цього, ми міцно спали. Подзвонила моя кума і каже: “Не лякайся, нас обстрілюють, у нас війна. Збирай сім’ю і їдьте в метро ховатися”. Здавалось, що це щось таке неприйнятне. Я подзвонила батькам, вони живуть недалеко від нас – хвилин 20. Запитала маму, чи це правда, вона каже: “Так, збирайте речі і йдіть до нас”. Ми зібрали все, що попало під руку, забрали дитину, собаку і бігли. На вулиці була суєта, повибігали сусіди, хтось вже з речами, всі кудись бігли, щось відбувалось хаотичне і незрозуміле. Прийшли до батьків, десь о 10-11 вже почалися вибухи, було дуже страшно. Ми не вірили в це, дивились новини, обдзвонювали рідних, не знали взагалі, що робити.

Ми сиділи в Харкові до 4 березня. Сиділи в коридорі – правило “двох стін”. Раз спустилися в підвал, це як цокольный поверх, там гарячі труби, мама каже: “Це, як ловушка – влучить снаряд і все. Вертаємось додому”. Тим паче бабуся старенька, вона погано ходить, їй важко і вона залишилась у квартирі, коли ми спускались в підвал. Не змогли її залишити саму, повернулися до квартири. Я, дитина й чоловік – ми спали в коридорі, іноді – виходили в тамбур. Коли полетіла авіація, десь 3-4 березня: літаки гули й вже було не зрозуміло, що на нас кинуть. А ми ще живемо, мабуть, ви чули про цей район – Салтівка, її обстрілюють дуже. Є північна Салтівка, там взагалі… і ось наша, вона трішки далі. І там дуже сильно було, плюс так ми сиділи, розумієте, десь хтось зі знайомих виїжджав, а ми не розуміли, куди їхати, що нам робити, як їхати. Ну, такий сумбур в голові.

Мій батько, колишній військовослужбовець, в нас дім військово службових і поруч – сусіди, всі такі дружні. В нас на другий день вже не було світла, десь перебили, ми сиділи так 5 діб без світла. Спочатку ми переживали, не могли зарядити телефони, гаджети, а потім все зійшло нанівець, це не найголовніше, і всі підтримували один одного. Один чоловік, він дуже такий молодець, він приніс на дизелі генератор і 2 рази на день давав електрику. Чоловіки на стіл ставили цей генератор і ми могли зарядити телефони. Були вибухи, а чоловіки, які стоять кажуть, що це далеко, не переживайте. Наша бабуся говорила, це не до нас летить, це наші відстрілюються. Вона нас заспокоювала. Бабусі, літні люди, вони дуже сміливі. Вона у нас вчителька. Тяжко це було, але у нас вона так, така смілива і взагалі.

– Коли ви вирішили виїжджати? Що чи хто спонукав на цей крок?

– Моя кума рідна, моя людина, вона мені подзвонила і каже, 10 годин вечора було, а в неї 3 дітей, і вона каже: “Лєна, кажись, це наш останній шанс, нам треба виїжджати” Я кажу: “Куди?”. А вона: “Ну, кудись доїдемо”. І ми, двома машинами виїжджаємо.

– Як ви пережили переїзд? Чи було це легко? Хто вам допомагав?

– В чоловіка не було бензину зовсім трошки. Там доїхати. А вибухи у Харкові, їхати по місту було дуже страшно, було десь там, налили нам бензину 2 літри в таку пляшку пластикову. Ну, хто як міг, так і виручали, і ось так от виїхали по навігатору. Їхали четверо діб в дорозі, хто б мені сказав, що я з дитиною 4 доби в машині, я не повірила б, і в житті так би не поїхала. Ну, ось так от тікали. Ми телефонували волонтерам, коли водії наші: мій чоловік, батько просто засинали за кермом, дорога дуже тяжка. Волонтери нам допомагали скоординувати, де ми можемо переночувати, там, дитячий садок, школа. Нам давали їжу, гарячі напої, це дуже важливо. Нам навіть тероборона на блокпостах допомагала, ми до них звертались і вони нас координували, куди поїхати. Нам по дорозі попадались добрі люди. Передихали і їхали далі, так і доїхали до Здолбунова. Тут питали, а як це воно? А як воно було? Часто зараз питання: а ваші домівки цілі? А я кажу, що навіть страшно казати. Зараз цілі, а через якісь хвилини ми не знаємо, якось так.

– Чому обрали саме Здолбунів? Хто вам допоміг?

– З нами їхала ще одна пара в машині, дівчина та хлопець, дівчина вагітна і їм треба було також виїжджати. Хлопець сам з Рівненської області. Ось і ми їхали куди очі бачать. Кума моя їхала з дітьми під Київ, їй треба було маму забрати. А там, Житомирська траса, було дуже небезпечно. Ми не поїхали, а вони поїхали, забирати маму. А ми сюди приїхали, шукали житло, було дуже важко знайти, його просто не було, і ця молода пара нам допомогла.

– Як ви себе почуваєте на новому місці? Як зараз складається ваше життя?

– Спочатку ти так думаєш, як це ти поїдеш? Речі, квартири… А потім розумієш, що немає нічого ціннішого, крім життя і життя твоєї дитини. Я зрозуміла, що я не маю ніякого права залишатися там з дитиною. Він не повинен чути цього. Якщо, не дай Бог, з ним щось трапиться, це буде моя провина, що я його звідти не забрала. Також ми всі разом. Саме родина біля мене, і морально розумієш, що можливо вже не буде того житла, воно тяжко, образливо, але це життя. Головне, що ми живі, ми разом. Знаєте, жінки – вони сильніші, ніж чоловіки. Ми приїхали сюди й десь через тиждень в моєї мами відмовило мовлення. Вона не могла говорити, ми дуже налякались, що це інсульт, викликали швидку допомогу, їй поставили крапельницю й вона швидко відновилась. Рідні, які телефонували казали, що тепер ти – голова сім’ї. То все мама на себе брала, а тепер ти. Слава Богу, що все обійшлося. Так, видно, у неї стрес вийшов і ось таке от було. Ну, нічого.

Ми зняли будинок. Пів будинку. В одній частині господиня живе, в другій – ми. Зустріли добре, тут дуже добрі люди. В перший день нам вже картоплю принесли, хтось консервацію, хто сковорідку ніс, хто тарілку, хто якусь інформацію розказував. Вийшли раз з дитиною гуляти, до мене підійшла жінка, підвела свою дитину каже, що нехай вони познайомляться, разом гуляють, ось дитина тепер виходить тут гуляє. В Харкові він так не гуляв сам, ось тільки зі мною, бо ми боялися. А тут він гуляє сам, з дітьми. Дізналися про нас дівчата-поліціянтки, приїхали до нас, привезли дитині солодощі, іграшки, речі, шампуні. Тут дуже добрі люди. Нічого не можу сказати.

– Як плануєте далі жити? Чи будуєте плани? Чи є можливість працювати?

– Дівчата, з якими ми познайомилась, вже приходили до мене: комусь волосся пофарбую, комусь брови, руки правильно ростуть. Мама в мене викладачка англійської мови в університеті, то вона проводить заняття онлайн зі своїми студентами. Тут готові допомагати, якщо треба. Чоловік мій працює, вони з Харкова перевезли в Рівне своє обладнання. В нього інженерна фірма. І так потрошку стараються тут працювати, підтримують економіку. Сидіти без роботи – це дуже недобре. Які плани? Страшно якісь плани казати. Звісно, хочеться додому. Дуже хочеться додому. Готові волонтерити. Ми з мамою, коли прийшли до Терцентру, сказали, що дівчата, що як треба руки, то ми згодні. Ми тільки з любов’ю.

– Чи підтримуєте ви зв’язок зі знайомими, які залишились в Харкові?

– З тими, хто залишився в Харкові, стало важко розмовляти, бо ти боїшся, якось щось сказати лишнє. Здається, що їм там набагато гірше, ніж нам тут, хочеться чимось допомогти, а ти не розумієш як… І боїшся якимось словом ранити. Але ж тобі болить, як воно там.

В людей реакція різна, хтось може сказати: “Чого ти мені дзвониш?, ці ваші питання: “Як ми? – вони недоречні”. Хтось так, а хтось просто каже, що дуже любить.

В Харкові залишилась моя ще одна кума, хрещена моєї дитини. Вона займається волонтерством з чоловіком, вони не виїхали, бо в неї бабуся, батько. Вона живе в передмістіі. Вона каже, що треба комусь залишитись, допомагати й вони допомагають людям, ось так.

– Чи планували виїхати закордон?

– З України виїжджати не збираємось. В мене є дві двоюрідні сестри, вони закордоном, вони дуже нас просять приїхати. Вони не розуміють, чому ми ще досі тут, але ми не хочемо розлучатися. Я з чоловіком, з батьком – ніяк не хочу. Вони просять: “Дитину забери звідти й так далі”, але впораємось. Я хочу бути на рідній землі. Не хочу я ніде. Тут ми рідні, ми тут повинні бути. В мене ще друзі є, то вони кажуть, що ми, все одно, приїдемо і будемо наші міста відбудовувати.

– Що зробите після Перемоги?

– Поїду додому. Скажу: “Дякую!” всім тут, обійму їх, якщо буде можливість у мене, зроблю якісь подарунки. Може торт спечу. Ось. Всіх розцілую, буду з усіма підтримувати зв’язок. Всіх буду запрошувати в гості, і поїду додому. Будемо відбудовувати наше місто, бо воно дуже файне, воно гарне, добре. Не знаю, тільки додому, на рідну землю. Тут теж рідна земля, просто хочеться своє. Багато там чого будували, мріяли.

Знаєте, інколи прокидаєшся вранці, так думаєш, чи то сон, чи як воно могло таке трапитись. Ось це все. Ну, як? 21 століття. Я не розумію. Це взагалі просто…

– Що побажаєте українцям та Україні?

– Я хочу побажати нашим українцям сили й вірити в Перемогу.

Знаєте, вчора з вчителькою сина розмовляла. І от ми стали з нею розмовляти, а вона мені каже: “Дуже дякую Вам, що ви розмовляєте українською мовою”. Ну, в Харкові ми розмовляємо всі російською і в побуті також. А вона каже: “Якби ви були поруч, я б вас обійняла”. Ось, я кажу: “Дякую, Вам!” У нас дуже добрі люди й всі так допомагають. Героям, однозначно, дякувати. Тим хлопцям і дівчатам, які захищають. Просто дякуємо. Певно, вся Україна перед ними на коліна стане. Дякуємо, що вони нас оберігають. А тут, на заході України, жінки кажуть: “Та я б сама взяла зброю в руки й пішла б”. Розумієте? Жінки. Віримо в Перемогу, а після – будемо єдині й сильніші.

Авторка: Інна Душка, організатора заходів Інституту “Республіка” та ВІ “Активна Громада”



Всі коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію. Коментатори, які використовують декілька ніків (імен)-будуть попереджені і можуть бути забанені. Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях грубощі щодо інших учасників дискусії та наклепи (поширення завідомо неправдивдивої інформації, яка порочить іншу особу) - можуть бути забанені адміністратором. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам zdolbunivcity@i.ua і модератор ОБОВ'ЯЗКОВО розгляне ваш лист у найкоротший термін.

Інструкція: "Як користуватися системою коментування"
 
 
 

Архіви

 
 

Партнери

 
 ЗЕОН член Партнерства За прозорі місцеві бюджети