Здолбунівський депутат про свої пригоди у батальйоні “Азов”

«Такий шанс дається раз на тисячу років»… Ці слова, які належать убитому бійцю «Азова» Миколі Березовому не давали мені спокою та після спілкування із районним військовим комісаром і його пояснення, що такі як я – без служби та військової спеціальності, – поки-що нашій армії не потрібні, змусили мене спробувати потрапити до одного з добровольчих батальйонів, в якому вже не один місяць захищають Україну давні друзі-побратими. Тим паче, що ці побратими обіцяли посприяти. Отож, завантаживши автівку сирокопченою ковбасою, згущівкою та цигарками, я разом із ще одним колегою, який побажав залишитися анонімом, вирушили у далеку путь всією Україною на побережжя Азовського моря, де базується спецбатальйон МВС України «Азов». По дорозі ми завітали в Слов’янськ, Краматорськ та інші населені пункти, які на повні груди відчули запах «руського міра».

Донецька область зустріла нас спекою та великою кількістю блокпостів. Загалом, за всю дорогу «туди» наш автомобіль зупиняли близько 10 разів. Перепитували звідки та куди їдемо, перевіряли документи, декілька разів обшукували. Перед Слов’янськом, вже після перевірки, запитуємо у військового:

– До Слов’янська можна доїхати? Він наш?

–         Поки-що – так. – Почули ми у відповідь без найменшого натяку на жарт.

Підняв настрій боєць на одному блокпості, чиє обличчя, все крім очей, було прикрите балаклавою:

–         То ти зі Здолбунова? – запитав мене.

–         Так!

–         А я із Рівного, із самого міста. По його очах я побачив, що він усміхається. І нам і йому було приємно зустріти серед спалених степів Донбасу земляків із Рівненщини.

Під’їхали до передмістя Слов’янська. Ми з жахом уявляли, що нас чекає у самому місті, якщо його околиці випалені, розбомблені, а на обочинах доріг лежать уламки обгорілих танків. Міст, через який можна в’їхати до міста – підірваний. Наші військові інженери встановили тимчасову переправу, проїхавши яку, в поле зору потрапив сумнозвісний крохмальний завод, точніше те, що від нього лишилося. Там, де немає слідів від вибухів, обов’язково є сліди від куль. Деякі будівлі – як решето, зі стовпів звисають обірвані проводи, асфальт нагадує пральну дошку, – наслідки пересування танків.

Бійці “Донбасу” попереду нас на автобусі

Але ближче до центру міста з’являються думки, що ти заблудився і потрапив в інший населений пункт. У центрі Слов’янська – жодного натяку на війну. Про те, що це місто переживало певні події, свідчать хіба порепаний асфальт та жовто-синя стрічка на шиї Леніна. Працює більшість магазинів, атракціони для дітей.

 І от нарешті Урзуф і база «Азова». На в’їзних воротах – блокпост, на якому у день нашого приїзду ніс службу другий номер кулеметника.Тетяна Чорновіл, яка до загибелі свого чоловіка Миколи Березового – Берези, була в «Азові» частим гостем, розповідала хлопцям, що Віктор Янукович цю територію «освоїв» ще в ранзі губернатора Донеччини. Згодом, ставши Президентом, лишив базу своїй законній дружині Людмилі та сину Олександру. На території, де зараз знаходиться «Азов» – безліч котеджів, господарських приміщень, соляна кімната, сади з фруктовими деревами та багато-багато іншого.

І от довгоочікувана зустріч із земляком – Бійцем, який перед тим, як потрапити сюди, пройшов навчання та курс молодого бійця на базі «Азова» у Києві, де ознайомився з основними навиками ведення війни, пройшов фізичну та тактичну підготовки.

– У нас тут сторонні не дуже вітаються, але заїжджайте. Головне – нічого «лишнього» не фотографуйте.

– Обіцяю, – відповів я, і ця обіцянка забороняє мені описати все те, що я побачив та почув за декілька днів мого перебування на території «Азова». А описувати можна довго, адже кожен з тих, хто входить до цього батальйону та з ким доводилося спілкуватися, – вартий окремої історії.

Бійці “Азова” в перервах між боями

Загалом треба зазначити, що окрім фізичної підготовки, бійцем батальйону легше стати тому, хто сповідує ідеологію соціал-націоналізму. Адже представником саме цієї ідеології є ГО «Патріот України», хлопці з якої становлять кістяк «Азову». Проте до батальйону входять і ті, хто має більш помірковані погляди. Тому «Азов» – це суміш поміркованих хлопців-націоналістів, футбольних бойових «ультрас», соціал-націоналістів та скінхедів, чиї тіла з голови до п’ять розфарбовані надписами типу «100% racist» та ін. І всі вони, звичайно, мирно зживаються. Думаю, не варто пояснювати чому.

Як розповідав головний по кадрах у «Азові», раніше траплялися випадки, коли хлопці, які приїжджали до них в Урзуф, минаючи Київ, тут лишалися і ставали повноправними членами колективу. Саме на це розраховували ми, плануючи поїздку. Адже потрапити в «Азов» офіційно, через мобілізаційний пункт у столиці – наразі не можливо: найближчі тижні набір новобранців не проводиться. Але зараз в батальйон людей з вулиці більше не беруть, навіть не зважаючи на рекомендації та гарантії своїх перевірених бійців. Та й черга в «Азов», про який говорять, як про найбільш забезпечений батальйон – не мала. Там є з кого вибирати, основну ставку роблячи на тих, хто служив в армії.

Продовжуючи описувати цей батальйон, зазначу, що «Азов» – це не лише суміш ідейних поглядів, а й суміш націй та релігій. Є тут шведи, білоруси, англійці, росіяни. Дуже хорошими інструкторами вважаються хлопці із Грузії. Щодо різноманіття релігій, то окрім православ’я, серед «азовців» є й хлопці, віра яких базується на вченнях германо-скандинавської міфології. Тому ж Хомі, якого нещодавно ховали у Луцьку, побратими щиро бажали потрапити у Вальхаллу – небесний рай для доблесних воїнів, які полягли в бою. Один боєць, якого розстріляли в полоні, був мусульманином. Його смерть взагалі варта окремої історії, після якої бійці батальйону, ідучи в бій, завжди мають при собі, як і десятки років тому їхні предки – славетні вояки УПА – одну гранату «для себе»… Бо знають, що потрапити у полон – це пережити муки, коли тобі відривають нігті, ріжуть все тіло, а потім все-одно вбивають. Тому краще самому підірвати себе і по можливості забрати із собою декілька ворогів. Кажуть, такі випадки вже були…

Розповідь про «Азов», влаштована Бійцем, закінчилася на березі Азовського моря. На сонці виблискувала яхта, на якійсь колись, вочевидь, любив плавати молодший Янукович.

–         Боєць, а можна я спробую твій АКС розібрати і зібрати?

–         Мого Миколу? Та будь-ласка, тільки перед тим всі патрони дістань…

–         А чого Миколу?

–         Та ми сюди як потрапили, то кожен почав своїй зброї імена давати. Поназивали Вєроніками, Наташами. Он Апостол свій ПКМ Сьюзі називає. А я собі думаю: от для чого мені на війні «баба»? Що я буду з нею робити? А от хороший друг на війні, який не підведе і не зрадить – за щастя. Тоді я глянув на свій автомат і сказав: «Микола, а будеш моїм другом?». З тих пір ми нерозлучні.

На території батальйону такий вигляд мають майже всі авто

До нашої розмови приєднався ще один доброволець із Рівного, той самий Апостоп, який на цій війні є кулеметником. Апостол входить до чоти так званих «бородачів».

–         Я не люблю зайвої рослинності на обличчі. Але якщо так хлопці вирішили, то мушу підкоритися.

 Для Апостола ця війна закінчилася. Він повернувся додому разом з нами. Після 5 тижнів та багатьох бойових він не хоче сюди повертатися. Принаймні на цьому етапі.

–         Ми не раз задавали собі питання: чому неподалік Іловайська, який ми час від часу штурмуємо, цілодобово, без зупинок працюють два бетонні заводи? Де вони дівають той бетон? Спочатку ми думали, що він йде для блоків на блок пости. Але потім дізналися, що в приватному секторі Іловайська безліч погребів з’єднані між собою. Там ціле підземне місто. А бетон йде на будівництво ДОТів, які не беруть ні ГРАДи, ні артилерія. Саме тому для нас Іловайськ став Сталінградом і взяти його буде ой як не просто, а без важкої техніки – нереально.

–         Боєць, а ти повернешся після ротації? – запитую.

–         Так. Днів 10 побуду вдома і повернуся. Бо якщо не повернусь, то відчуватиму, що почав справу і не довершив її. Ми ж – люди – теж частина природи. Мураха, коли є загроза мурашнику, керуючись інстинктом йде на смерть. Бджола, коли щось загрожує рою, випускає жало і теж вмирає. Так само й людина повинна не боятися померти за свою державу. Я взагалі вважаю, що людина належить своїй державі. Щось не подобається – змінюй громадянство і виїжджай! Але коли я чую історії про те, як відкупляються від армії, то злість бере неймовірна. Хоча я переконаний, що війна – це не можливість героїчно вмерти за свою країну. Бо скажіть, яка країні користь від вашого трупа? На війні якраз важливо героїчно вижити за свою країну. І дурні ті, хто намагається шукати у війні якусь романтику. Я десь читав, що останньою романтичною війною була Перша світова. Там, ніби, був випадок, коли один полонений офіцер попросився додому, щоб поховати матір. Його відпустили. Він повернувся у полон і його розстріляли. На цій війні такого не зустрінеш.

Із базою «Азова» межує туристична база «Трубник». Живуть у ній переважно вимушені переселенці, проте багато також і звичайних відпочиваючих. А тому контраст неймовірний. Інколи хлопці з «Азову» заходять на територію «Трубника». От і маємо картини: мами з колясками, дідусі з бабусями і бійці з автоматами. Спочатку здавалося, що перші просто не помічають других. Але через декілька днів життя там я зробив висновок, що насправді відпочиваючі та переселенці так відчувають себе у безпеці та радіють такому сусідству.

–         Подивися, що там зараз у нашій Горлівці робиться? – побачивши у моїх руках планшет звернулася до мене одного вечора жінка років п’ятдесяти. – Нові будинки не горять? Нічого не чути? Господи, як же хочеться додому! – зі сльозами на очах прошепотіла вона.

–         Хлопці, а можна з вами поспілкуватися? – звернувся старший чоловік, який, накульгуючи, присів на край лавки, де сиділи ми, закурив і продовжив:

–         Я 11 днів був у них в полоні. Хотіли, щоб я воював за них. А я їх не підтримую! Та навіть якби підтримував – інвалід я! Мене щодня били, а потім таки відпустили. Слава Богу, що зумів забрати доньку із внуком та утекти звідти.

«Шкода людей», – подумав я. Але питати у цього чоловіка, де його зять, якщо тут є донька з дитиною, чомусь не захотілось. Я просто боявся почути «не ту» відповідь.

– Друже, а йди-но сюди! – гукнув Боєць до невисокого хлопчини, чиє псевдо якраз і відповідає його зросту і який цієї миті проходив повз нас. – Я тебе хочу зі своїми земляками познайомити!

Хлопець радо подав нам свою руку, зав’язалася розмова.

–         Я із Луганська. Потрапив сюди разом з першою партією «азовців», бо вважаю, що не можу десь переховуватись в час, коли окупант захопив мою рідну землю. Мені було б дуже соромно, якби я сидів десь в безпечному місці, а в цей час за мою Луганщину помирали хлопці із Західної України. Тому я тут, хоча для мами та всіх друзів, – працюю вантажником у Києві.

–         А як, на твою думку, у відсотковому відношенні луганчани підтримують Україну та ЛНР?, – запитую я і бачу на обличчі «азовця» появу злості.

–         Та у нас понад 90 % за Новоросію. З цими людьми жоден нормальний українець не захотів би жити в одній країні! Їх уже нічого не змінить! Я постійно кажу нашому керівництву та всім: давайте зрівняємо Луганськ із землею та відбудуємо нове місто! Я сам все своє подальше життя його відбудовуватиму! Це – реально і правильно. А перевиховати тих, хто зараз там живе – нереально! У них у голові одна вата!

–         У вас тут зараз ротація, всіх у відпустки відправляють. Сам не збираєшся маму провідати?

–         Ага, чого ж ні! Мене там чекають з відкритими обіймами та повісткою на найближчий блокпост ЛНР. Я ж офіцер запасу, а вони всі військкомати захопили, у них особові справи усіх, хто де служив. Так мене там одразу приймуть і заставлять за Новоросію воювати, а якщо відмовлюсь – розстріляють… То куди ж мені їхати?

Відео надане бійцями батальйону

 Через декілька днів перебування в «Азові» прийшов час із ним прощатися. Для Апостола, швидше за все, – назавжди, для Бійця – на днів 10, а для нас – … та хто його знає. Доводилося чути думку, що ця війна затягнеться на роки і не варто її шукати, бо вона знайде нас сама.

По приїзду додому, не зважаючи на те, що була ніч, нас чекали побратими. Колись, як Боєць остаточно повернеться, я обов’язково напишу про нього – свого друга-добровольця, який неодноразово був під ГРАДами та мінометами, – більш детально. Він того заслуговує. Так само як і тисячі-тисячі інших хлопців, які щодня дивляться в обличчя смерті. Вони точно знають ціну нашої незалежності. А ще запитують нас, яка ситуація на нашому фронті боротьби із корупцією, зміною системи та виконанням вимог Майдану. Кажуть, що якщо не впораємось, то повернуться і допоможуть. Але повернуться не самі, а зі своїми дівчатами: Вєроніками, Наташами та Сьюзі. Апостол казав, що якщо покинув, то це ще не значить, що розлюбив. До чого це може призвести мають розуміти і в «Азові» і в Києві. Розуміти і зробити правильні висновки.

Сергій КОНДРАЧУК,

Слов’янськ, Краматорськ, Урзуф