Здолбунів прощатиметься з героєм

Такі матеріали важко не лише читати, а й писати. Коли гине 23-річна людина, земляк, хлопець, який не вчився нікого вбивати, але мусив захищати інших, не лише своїх рідних, а й зовсім чужих українців і не дуже українців, країну, то бракне слів.

У боях під Донецьким аеропортом загинув здолбунівчанин Василь Жук. Волонтери (!!) поїхали за його тілом, щоб поховати на рідній землі, зараз обговорюється місце та час прощання з героєм у Здолбунові. А тим часом у групі ЗС в ВК просто злива коментарів, серед яких найбільше запам’ятався ось цей:

Галина Лук’янова: Сьогодні плакав мій дорослий син….Я давно не бачила, як він плаче. Востаннє, коли протягував рученята і запитував: «Мамо, а в п’ятницю Ви мене заберете додому? Я тут не залишусь назавжди?». 4 роки він знаходився на лікуванні в дитячому закладі, так як мав вроджені вади здоров’я. Нам допомагали всі, хто тільки міг. Лікарі ставили йому інвалідність – я відмовилась. Він переміг, він отримав свою першу значну життєву перемогу….А далі гімназія, школа №5, коледж, університет. А сьогодні, коли йому вже не 4, а 22 роки – він плаче………..Мокрий сніг гасить цигарку……В моїх очах він вперше не знаходить відповіді на свої питання. Ми стоїмо на пероні залізничної станції біля ринку Дикого, чекаємо електричку, щоб їхати додому, і я згадую, що на роботі колеги говорили про хлопчика, що загинув в АТО. Називаю прізвище і намагаюсь перебрати в пам’яті тих мешканців, що живуть на сусідній вулиці. Що ж тут далекого – Старий завод та вул.Віли? Мої думки перериває занадто емоційне питання: «Мамо, це Жук Василь? Так я ж його добре знаю, та ми ж…..» І почав розповідати про їх спільні дитячі забави, про футбол і санки, про хлопчаків та дівчат, з якими товаришував раніше і зараз…Ми з ним вчора дивились, як наших «кіборгів» водили вулицями м.Донецька, сьогодні зранку-відео про м.Маріуполь, а ввечері –сльози безпорадності, болю, відчаю котились по щоках дорослого сина, якому я нічим не можу допомогти …