Як мій друг Батьківщину захищав, або в армію йдуть лише дурні чи бідні?

Незабаром осінь – пора не лише збору врожаю, а й чергового призову юнаків до служби у Збройних силах України. Уже зараз дехто з хлопців отримав перші повістки. Нещодавно Міністерство оборони України офіційно повідомило, що цьогорічний осінній призов на строкову службу до армії буде останнім. Далі Збройні сили перейдуть на контрактну форму.

Ця історія про мого друга Романа Штрихалюка, молодого, майже завжди усміхненого хлопця із села Новомильськ Здолбунівського району, який лише нещодавно повернувся зі служби. Щоправда, повернувся майже інвалідом. Може, хтось скаже, що в цьому немає нічого надзвичайного, адже захищати Батьківщину, нас із вами, справа не легка, за неї можна віддати не лише здоров’я, а й життя. Я погоджусь. Тільки от Роман протягом останнього року зовсім не боронив наше мирне небо, його служба у армії полягала у виконанні дещо інших завдань. Та про все по порядку.

У вересні 2012 року Роману прийшла повістка з’явитися до Здолбунівського військового комісаріату для проходження медичної комісії перед службою у Збройних силах України. Медкомісія показала, що Роман є придатним для служби в армії. Вже 8 жовтня минулого року, після проходження обласної медкомісії на розподільчому пункті, де хлопець дізнався, що буде проходити військову службу у військах Державної спеціальної служби транспорту, його відправили у восьмий навчальний центр міста Чернігів військової частини Т-500 для проходження курсу молодого бійця.

Перше враження про армію у героя цієї статті склалося досить специфічне: зайшовши на територію частини, він побачив, як солдати носять ноші та замішують бетонний розчин для будівництва будинку для офіцерів. 4 листопада 2012 року Роман прийняв присягу на вірність українському народу. Вже за декілька днів хлопець відправився продовжувати несення служби у військовій частині Т-0200 міста Червоноград Львівської області, а через 2 дні, замість того, щоб опановувати військову професію, адже Роман потрапив у транспортні війська, його відправили з частини до міста… різати паралон на подушки, які виготовляє приватний підприємець.

Далі були звичайні військові будні, які Роман характеризує як «підйом –робота в місті – відбій». Облаштовували висотки у Львові на вулиці Івана Франка та у Дублянах. Вже під час цих робіт молодий солдат почав відчувати себе зле, бо працювали досить важко. Він скаржився на своє самопочуття своєму керівництву, адже у нього увесь час була температура тіла понад 37 градусів. Але до санчастини його й не думали відправляти, кажучи, що він симулює. І Роман продовжив службу… у Радехівському районі Львівщини в с. Стояни на насіннєвому заводі, де він разом зі своїми колегами розвантажував фури з кукурудзою та іншими зерновими. Так, з лопатою в руках та постійно мокрими ногами пройшла зима.

На 9 травня солдату Штрихалюку вперше після присяги дали у руки автомата для проходження урочистим маршем. А за декілька днів після цього Романа відправляють в іншу область – тепер Хмельницьку. Але не захищати Батьківщину, а працювати у селі Заруддя Красилівського району на маєтку місцевого олігарха. З Романом було ще 5 солдатів та 1 офіцер. Територія, на якій працювали хлопці, огороджена сіткою із колючим дротом та займає близько 16 гектарів. На цих гектарах – палац у 2 поверхи, навколо якого озеро, гаражі, сауна та інші будівлі, одним словом, таке собі Хмельницьке Межигір’я. А належить воно місцевому, торговцю, який, як кажуть мешканці села Заруддя, є кумом для третього Президента України Ющенка. Прізвища цього чоловіка хлопці не знали. До свого маєтку він приїздив десь тричі на тиждень на Лексусах (білому та чорному) та Порш Каєні. На всіх автівках номерні знаки 10 10, лише літери різні. До обов’язків солдата Романа входило обкошування території поміщика, годування його звіринця, а це 13 диких свиней та 4 кримських олені, годування риби та інше. Також він будував годівниці для тварин, одним словом, протягом дванадцятигодинного робочого дня з одним вихідним у тиждень обслуговував чимале господарство місцевого олігарха. Сказати, що хлопці бідували, теж не можна: їх годували, давали цигарки… Але до чого тут армія та транспортні війська? Все, що Роман опанував за цей час, це візок на одному колесі, на якому він возив їжу для свиней…

Але хлопець увесь час відчував, що із його здоров’ям щось не так. У маєтку олігарха не було ні градусника, щоб зміряти температуру, ні пігулки аналгіна. В самому селі Заруддя теж немає ні амбулаторії, ні ФАПу, а до міста понад 20 км. А 21 червня Роману стало зовсім зле, він не міг навіть встати з ліжка, шлунок не приймав їжу. Про те, що солдатові погано, доповіли у частину, в якій Роман мав проходити і по всіх документах проходив військову службу. Маршрутками його привезли до Львова у військову частину Т-0110. Поміряли у санчастині температуру тіла, на градуснику ртутний стовпчик показав 39,9…

Наступного дня він уже був у військовому госпіталі Львова. У цьому медичному закладі точного діагнозу йому встановити не змогли, більше того, стан солдата погіршився настільки, що його перевели в реанімаційне відділення. Вночі, 3 липня, Романа швидкою допомогою транспортують до Києва у Центральний Головний військовий медично-клінічний центр Міністерства оборони України, де йому ставлять вкрай рідкісний діагноз: хвороба Стілла. Поширеність цієї хвороби становить приблизно 1 людина на 100 тис. населення. І до сьогодні лікарі не можуть встановити точної причини її виникнення. У госпіталі Роману говорили, що хворобу могло викликати погане харчування, постійно мокрі ноги, постійна перевтома, вплив лаків, якими Роман довгий період фарбував дерево для будівництва. Не можна виключати й тривале сусідство з дикими свинями…

5 серпня Штрихалюка Романа постановою штатної військово-лікарської комісії було визнано непридатним до військової служби у мирний час. 10 серпня хлопець уже був удома. Попереду у нього – більш ніж піврічний курс лікування. Йому не можна працювати фізично, перебувати на сонці, із раціону хлопця випав значний перелік продуктів. Для проходження повного курсу лікування йому потрібні декілька тисяч гривень, Де їх взяти, якщо не можна працювати? Із цим питанням молодий чоловік звернувся до Здолбунівського військового комісаріату, де йому відповіли, що згідно діючого законодавства, допомога на лікування передбачена лише тим, хто здійснює військову службу по контракту, а для тих, хто перебуває/перебував на строковій службі, допомога передбачається лише у разі смерті…

То що ж робити хлопцю? Де шукати допомоги? Батьки віддали державі здорового сина, а держава їм повернула молодого чоловіка, який не може нічого робити, із перспективою отримати найближчим часом групу інвалідності. Не було б жодних питань, якби зараз був військовий час. Зрештою, на війні вмирають. Але чому молода людина, йдучи в армію, має калічити своє здоров’я на дачі кума навіть президента? Хто має за це понести покарання? Сам Роман каже, що зарудівський олігарх «купив» його на рівні Києва, швидше за все, на рівні Міністерства оборони. А військову частину, за якою рахувався солдат, лише поставили до відома: дайте 5-6 рабів, за все заплачено. Впевнений, якщо зараз поїхати до Зарудівського маєтку, там і далі продовжують нести службу солдати. Чи цікаво це комусь? Мабуть, ні. Навіть якщо звернутися до відповідних органів, я впевнений, вони скажуть, що все в порядку. Довести правду у цій державі при цій владі дуже важко…

Але, пишучи цей матеріал про свого друга, я і не ставлю за мету добитися правди будь-якою ціною. Цей матеріал готується в період, коли, як зазначено на початку статті, розпочато новий осінній призов юнаків до служби в ЗСУ. Ця стаття для тих батьків, які ще не вирішили, “відмазувати” своїх чад чи ні. “Відмазуйте” без жодних сумнівів та докорів сумління. А воєнкомам, які розповідатимуть про обов’язок захищати Батьківщину, можете плюнути під ноги та показати цей матеріал із фотографіями Романа та свиней. Ваших дітей беруть в армію не Батьківщину захищати…

Сам хлопець каже, що зла ні на кого не тримає, а почувається так, ніби поїхав кудись на заробітки, але його «кинули» та не заплатили. А ще Роман говорить, що сьогодні в армію йдуть або дурні, або бідні. Ви можете не погоджуватись із позицією хлопця, але погодьтеся, що він має право так вважати…

 Сергій КОНДРАЧУК, фото надані героєм публікації,  карикатура slugbavarmie.ru

 Від Здолбунів сіті: тема складна, і ми впевнені, що не у всій армії ситуація саме така, але  факти й у цій публікації, і в інших, в т.ч вже оприлюднених в ЗМІ та показані в телесюжетах, свідчать про те, що є проблеми і проблеми серйозні. Але не захистити інтереси Романа ми не можемо, тому друкуємо цей матеріал і звертаємось до хмельницьких колег та національних компаній розслідувати факти, викладені у матеріалі. Адже колеги солдата ще служать та й село Заруддя не велике, щоб сховати шило у мішку. Зважаючи на територіальну неблизькість місць, описаних у статті, ми не змогли безпосередньо зв’язатися з іншими дійовими особами, але якщо їм є що сказати – ми готові опублікувати.

 Ось підбірка посилань на подібні матеріали та відео по темі:

 http://www.simya.com.ua/articles/38/43865/– У Криму демпінгують: солдатів здають в оренду за 200 гривень