Втрачений день у стінах здолбунівської поліклініки

Усі ми не любимо ходити у лікарню (або майже усі). В усякому випадку намагаємося відкласти такі візити чимнайдалі. Але інколи припікає. Так сталося й в нас. Отже, поліклініка, кабінет травматолога, приблизно восьма тридцять ранку. Черга близько десяти людей. Прийом ще не розпочато, але вже зайшов лікар, за ним медсестра. Чекаємо, поки викличуть першого. 5 хвилин, десять. Починаємо нервуватися: чого не викликають? Заглядаємо в кабінет: можна? – Так, звичайно.

Дійшла черга нарешті й до нас. Сказали, що потрібно пройти рентген та УЗІ, причому, поки будемо стояти в черзі на рентген, зможемо пройти УЗІ. Приходимо до кабінету, де роблять рентген, – черга, досить велика. Чекаємо, поки за нами займуть, і йдемо на УЗІ, але, виявляється, у поліклініці таке обстеження не роблять – немає потрібного апарату, тому треба йти у лікарню. Йдемо у лікарню, піднімаємося на другий поверх, підходимо до кабінету – черга, досить велика. Виходить медсестра. Питаємо, чи тут роблять УЗІ ноги. Так, роблять, але для тих, що з лікарні – після півдругої. Починаємо наполягати – нам терміново. Добре, чекайте у черзі, але будете пропускати тих, кого направили з лікарні. Від декількох наступних фраз ми не знали: плакати чи сміятися:

–          Рушник взяли?

–          Ні.

–          Але ж ви знали, що йдете на УЗІ?

–          Ні, коли ми йшли до лікаря, то не знали, що нам потрібен буде рушник.

–          Люди, які йдуть у лікарню (тобто поліклініку),  завжди беруть рушник.

Внаслідок цього, один з нас залишається стояти у черзі (той, що хворий), інший біжить купувати якогось рушника й бахіли ( вхід у кабінет тільки в бахілах), а також подивитися, як там черга на рентген. Черга на ретген вже ось-ось підійде, тому дзвінок до того, що стоїть у черзі на УЗІ, щоб забирав картку й біг-шкандибав у поліклініку. Рентген пройшли (безкоштовно), але тут дали тільки знімок, а описувати треба йти у лікарню, ще й вибиратися на 4-й поверх. Єдине, що втішає, – це УЗІ в тому ж приміщенні. Поки чекали знімок, пішли перевірити чергу на УЗІ, а там вже теж попереду залишилася одна людина, тому швидко забираємо знімок, досушуючи його на ходу, й вскакуємо в бахілах і з рушником в кабінет УЗІ-обстеження. Тут нас обстежують, дають пояснення, записують усе в картку і… просять дати благодійний внесок… в касу (тут я зітхаю з полегшенням, бо не знаю, скільки потягнуть ліки, тому здавати кудись якісь гроші не дуже хочеться).

Наступна черга біля рентгенівського кабінету на 4-му поверсі, де повинні зробити опис знімка. Але тут легше: віддали знімок, а через хвилин 10 вже готовий опис. Тепер назад до травматолога за висновком.

Тут знову черга. Вже близько дванадцятої, і наші травматологи, незважаючи на чергу, вирішили, що якраз пора випити кави. Переходять у гіпсовочну, що поряд, і уся черга ( а це чоловік з п’ятнадцять) чекає, поки лікар з медсестрами зніме напругу кавою (не подумайте що інше).

Проходить хвилин 15, і нарешті наш травматолог переходить знову на свій пост – у кабінет, але мовчки, тому не зрозуміло: заходити – не заходити. Зрештою повторюю той самий маневр: відкриваю двері й запитую: можна зайти? Відповідь та сама: так, звичайно ( тут у мене формується думка, що якби не спитали, то й до кінця дня отак досиділи під кабінетом, і першого, і другого разу).

Черга починає рухатись. Вкінці-кінців з’ясовуємо, що нам потрібно лягати у лікарню, тому нам оформляють усі документи, і ми йдемо в прийомне відділення. Там ще одна невеличка черга, бо, як визнають самі приймаючі у відділенні, день видався важкий – багато пацієнтів. Тут ми смиренно чекаємо своєї черги, нас записують, і ми нарешті у травмвідділенні. Нас майже швидко оформляють, оглядає лікар, виписують рецепт, за яким відразу купляються ліки… І опів на третю або о 14.30 год я виходжу з лікарні. Півдня робочого дня нанівець (добре, що начальство ввійшло у ситуацію).

Для чого це все написано? Та так… Медиків стало жаль. Немає їм часу навіть чаю випити, особливо, коли черги під кабінетом.

Марко Українець