Священник завіз допомогу в зону АТО

З благословіння митрополита Рівненського та Острозького Варфоломія та з ініціативи громадської ради при УМВС України в Рівненській області, було зібрано велику кількість гуманітарної допомоги для бійців танкового батальйону, що дислокується на сході України, а також і для мирного населення, котре проживає поблизу лінії розмежування.

Завдяки, небайдужим краянам, віруючим УПЦ, продуктів, консервації, засобів гігієни вдалось зібрати стільки, що навіть у день від’їзду 16 червня, довелось замовляти ще один  автомобіль.

Молитва, окроплення святою водою і під покровом Богородиці – в путь. Колона із чотирьох вантажівок  та одного позашляховика їхала вкрай повільно, адже автівки були перевантажені.

Минувши Харків, прийшло відразу відчуття війни – колони військових машин, велика кількість людей у камуфляжі, блокпости. У м. Чугуєві Харківської області  відремонтований позашляховик Громадська рада при УМВС передала рівнянам, котрі несуть службу поблизу Широкіне.

Першими вагому допомогу отримали хлопці із Рівненщини, патруль ДАІ, котрі нині несуть варту у м. Слов’янську. Зустріч з ними була надзвичайно теплою: обійми, вітання для родин, передача харчів і знову в путь.  Відчуття тривоги були під час всього переїзду від Слов’янська до Красноармійська, так як їхати потрібно було швидко, колоною,  не з’їзжджаючи на узбіччя (де була можливість замінування).

Більше доби колона з гуманітарним вантажем добиралась до місця ночівлі Красноармійська.

Пів ночі відпочинку, ранкова молитва біля храму, і знову дорога. Першим місцем з якого ми почали розвозити вантаж – був дитячий будинок м. Красноармійськ. Близько тридцяти дітей сиріт отримали: печиво, солодощі, варення, солодкі компоти. Дітки охоче розповідали про себе, та показували свій побут.

Наступним місцем розвантажування була школа, де вантаж був переданий для біженців з окупованих територій. Також продукти були доставлені в міста наближені до лінії розмежування, населення яких чи не найбільш потерпає від обстрілів. Після спілкування з жителями Авдіївки, Курахово, Маріїнки відразу розумієш, що люди налякані, люди хочуть миру, спокою. Страшно також було від вигляду осиротілого храму, навколо якого вся територія замінована, стіни  церкви в осколках. Настоятель церкви на джерелі навіть показав снаряд, який прилетів на подвір’я,  але з Божої ласки не розірвався. Отець Олександр вже рік не отримує зарплатні , тому що храм відвідує 6- 9 прихожан, решта –бояться. І вже рік як він знаходиться у 1000 кілометрів від своєї родини, котру довелось евакуювати  через активні бойові дії в Адвіївці.

Блокпости –  суворі обличчя солдат, повітря насичене тривогою, напруженістю, мовчазні недовірливі погляди мирного населення, все штовхає на перегляд свого світогляду, цінностей. Господи прости нас, що не цінуєм того, що маємо, не дякуєм за те що маємо, не каємось… Господи прости….

   Наступний день – поїздка в  танковий батальйон. Нас привітно зустріли та пригостили солдатським обідом. Коли відслужили молебень, дехто з військових забажав посповідатись та причаститись святих Христових Тайн. Саме після молебню, тому що спочатку була настороженість, а вже потім хлопці просили, щоб священики до них приїздили частіше, а ще було б краще, щоб і на довший період,  хоч на декілька днів в місяць. При цьому в очах було благання… Дійсно вони потребують молитви, потребують захисту молитовного. Тому що в боротьбі зі злом .

«…Сицежелает душа моя к тебе, Боже … » (Пс.41:2-3)

Приємно було, що в розмові з військовими  знайшлося багато спільних друзів, тому одне із побажань було для солдат швидше повертатись з перемогою додому і займатись тими справами, якими займались до війни.

 Найбільше моїм здивування стало те,  коли дізнався , що в батальйоні є четверо військових жінок, одна з них наша  мізочанка Юля . Хоч  раніше ми  не були знайомі, але була радість від зустрічі.

  Про жінку сказано – «немощний сосуд» (1Петр37), і хоча чоловіки більш сильні, а значить і більш пристосовані «носити немощі безсильних» (Рим. 16:1)     Але ці «сосуди немощні» на своїх «безсильних» плечах несуть важку ношу на рівні із чоловіками. Тому що війна не бачить різниці між ними. І хоч вдома на них також чекають і дітки, і батьки вони жертовнно несуть службу.  Нехай Милосердний Господь кріпить цих самарянок, за те, що вони і на війні допомагають солдатам знаходити основні сердечні чесноти – живу віру та нетлінну чистоту, віру в перемогу та в любов.

Коли відїздили з батальйону,  Юля підійшла ще раз, щоб попрощатись, і побажала щоб знову зустрітись. В нашій групі була журналіст телеканалу РТБ Валентина Ілліна, обіймаючись з Юлею, дві жінки дали волю для своїх очей, не стримуючи гірких сліз, але це були сльози не відчаю, а надії.

  Знову блокпости, зворотня дорога додому – Красноармійськ, Краматорськ, Слов’янськ. Хлопці з ДАЇ провели нас через місто до блокпоста, за яким мирне життя…

   Ми живемо, користуючись різними благами, маємо житло, їжу, але часто нарікаємо, що Господь нам щось іще не дав. Коли чуєш постріли, коли бачиш обстріляні будинки, горе людей нашої країни, тоді першочергове стає вже не головним, тоді розпочинаєш цінувати те , чого раніше не цінував. Хочеться голосно сказати зупиніться, не стріляйте, не для цього нас Господь створив. Але сатанинська заздрість майже знищила любов.  Святитель Миколай Сербський пише,  що

«Блаженний народ, який, звільнившись від гріха, перший звільниться від озброєння”.

Такий народ прийме велику місію в світі. Він буде світлом для всіх народів, Господь Бог прославить його невиданою славою і благословить його на віки».

    Господи дай щоб це була Україна…

Прот. Василій НАЧЕВ Настоятель Свято-Успенського храму

с. Глинськ