Спогади здолбунівчан про Норильське повстання 1953 року

 Днями до мене зателефонував народний депутат України 2-го скликання (1994-1998 р.р.) від Здолбунівського виборчого округу Матківський Олег Богданович з проханням розповсюдити по ЗМІ нашого краю його статтю, присвячену 60-ій річниці повстання в Норильську. Матеріал, в основі якого спогади учасників тих подій має ще раз заставити нас задуматися над тим хто ми, чиї сини, яких батьків… Принагідно закликаю усіх у неділю 4 серпня пом’янути у храмах нашого краю усіх політв’язнів, які загинули у тюрмах та таборах радянської тоталітарної системи, а також помолитися за здоров’я Героїв, які змогли пережити вічні сніги Сибіру та Колими і донесли правду про ті страшні події до наших днів.

Сергій Кондрачук

 НОРИЛЬСЬК-53.  ВОНИ  НАШІ  ГЕРОЇ!

4 серпня  цього  року минає 60 років  з дня  придушення Норильського повстання. Живуть  ще  поодинокі  учасники  цієї  події, є  діти,  батьки  яких  пережили  цю  страшну  трагедію.

      У  батьківській  хаті  серед  родинних  документів  на  кількох  аркушах  пожовклого від  часу  паперу, написаний  батьковою рукою  спомин  про  норильський  період  його  життя.

   Важко  назвати це життям, радше пеклом, про яке вони часто згадували з матір’ю, яка  також була  там, тільки  за  іншим  колючим  дротом, у 6-му  жіночому  таборі.

   Обоє  вони були політичними  в’язнями, засудженими за  участь в національно-визвольній боротьбі українського народу  в 40-50-х роках минулого століття.

   Моя мати, Ганна Григорівна Матківська (з дому Наливайко),  була в молодіжній сітці ОУН, зв’язковою УПА, заарештована в серпні 1944 року і засуджена на 15 років каторги. Мій  батько, Богдан Михайлович Матківський, був воїном УПА  Восени 1944-го, виконуючи розвідувальне  завдання, потрапив до рук енкаведистів.  Ніяких доказів при ньому не  знайшли і тоді зв’язали йому руки, всунули  гранату в кишеню і звинуватили в «борьбе  с советской  властью с оружием в руках». Далі  майже  рік  слідства, катувань у Дрогобицькій  тюрмі. Ніхто не видав його, як і він ні на кого не вказав. Однак одержав 25 років каторги,  «руководствуясь  внутренним  убеждениєм  тройки».

    І не здогадувався він, що пекло на землі для нього тільки починалось. Десь з півроку  тривав етап до Норильська, міста «трудової комсомольської слави», за комуністичною  брехливою версією, а  фактично, побудованого на кістках десятків тисяч в’язнів  концентраційних таборів, головно українців.

     Частина з них загинула ще дорогою з України. Спочатку везли залізницею до  Аргангельська в товарняках для худоби. Холод, голод супроводжував усю дорогу. Знесилені після тортур і знущань, «пасажири» гинули один по одному. Зупинки  для  таких  ешелонів  передбачались рідко, але безліч трупів, що все більше і більше заповнювали вагони, змушували конвой зупиняти потяг щораз частіше. Робили зупинки серед поля, лісу – викидали сотні трупів на поталу звірині. Спеціальні  залізничні  команди, з таких  же  в’язнів, прибирали мертвих після кожного такого ешелону. Слухаючи  такі  розповіді  ще  дитиною, я  порівнював їх з описами невільницького «чорного шляху» часів  середньовіччя в повісті  Зінаїди Тулуб «Людолови». Це були такі ж «чорні шляхи» ХХ століття, якими  гнали  невільників-українців, але тепер  вже в московське рабство, і були вони кратно більше встелені невольницьким трупом.

    Після архангельського шляху почалась ще пекельніша дорога північними морями до Єнисею  в  полярний порт Дудінка. Трюми  кораблів  вщент  наповнювались арештантами, де  люди  задихались, вмирали  з голоду, холоду, від нестачі води. Інколи, застарілі, зношені  судна  не  витримували штормів, криги, перевантаження і  тонули  посеред  моря. Охорона  спасалась, а в’язнів ніхто й не збирався  рятувати, вслід  по шляху  їх  прямувало достатньо, щоб  забезпечувати  рабсилою  весь  Сибір.

     Норильські концентраційні табори розташовані на Таймирському півострові Красноярського краю Росії. Усі промислові підприємства тут підпорядковувались  Норильському управлінню таборів, яких було 40. Сам Норильськ  був  невеликим  поселенням  за  полярним  колом, серед непрохідної тундри, де проживало  26 тисяч  «вільнонайомного» населення, людей, які вже відбули строки покарання, та ув’язнених  понад 30 тисяч  осіб. Значна їх  частина, майже  80 відсотків,  були  українці – політичні  в’язні, учасники національно-визвольної боротьби, упівці, члени оунівської  мережі, молоді  хлопці й дівчата. Табори в Норильську були «виправно-трудові» та каторжні. В’язні  працювали на рудниках, вугільних шахтах, мідному, хлоро-кобальтовому заводах та  зводили  місто  Норильськ.

      Мій  батько був  засуджений  до каторжних  робіт і потрапив до 3-ї каторжної зони, умови  перебування  в  якій  були надзвичайно жорстокі. Запроторення  туди  означало фізичне знищення  людини, провівши її  крізь  систему  заготовлених погибельних місць, після чого живим  не  повинен  був вийти  ніхто. Каторжників  найбільше  використовували  в  рудниках, де відбійним молотком, кайлом  лупали руду, рили котловани у вічній  мерзлоті. Морози  досягали 40-50 градусів, але виробничий  процес не зупинявся, невиконання  плану означало зменшення харчового пайка або запроторення  до карцеру, т.зв. БУРу. Робочий  день тривав 12 годин та ще по 2 години дороги  від  зони  до копальні. Процедура  повернення  в  зону  була  особливо  жорстока. Виснажених  після  роботи  в’язнів підводили до вахти, де  вони годинами  на  морозі, а  влітку  при  роях  комарів, чекали на  проходження  перевірки конвоєм. Хто  проштрафився  на  роботі, чи просто не сподобався конвоїрові, проходив т.зв. «молотобойку» – фізичне побиття, знущання спеціальною командою кримінальних  злочинців (сук), яких  утримували в  концтаборах для покори і страху  в’язнів.

   Було «модно» рахувати  людей  молотками. При одному  з  таких  «рахунків» моїй  матері перебили  руку, якою вона  сповна так вже  і  не  володіла. Перелік  цих звірячих знущань  дивовижний, і  гітлерівським  концтаборам  «було далеко» до гулагівських  «винаходів».

     Але, на диво, вони не спрацьовували. Можна  було  знищити фізично, але  знищити морально, духовно  своїх  жертв сталінські  кати так і не змогли. Людський дух виявився  міцнішим. Вчорашні  упівці, що  свідомо  стали  в  бій з  німецькими  окупантами, загонами  МДБ-НКВС, мали добру школу гарту, дисципліни, конспірації .Вони перейшли  через звірячі  допити  і  безстрашно сприймали  смертні  вироки, їх заміни на 25 років каторги без права  повернення в Україну.

     Батько часто згадував прізвища  цих  людей, пам’ятав їхні  долі, краї звідки вони  походили. Він з захопленням  розповідав  про прибалтів, які  масово відмовлялись  працювати  на  «комуну». Естонці випрошували кусочки мила, розварювали  його, випивали, і  так йшли з  життя, щоб  не  працювати на  ворога.

     Українці  були  більше  схильні  до  спротиву і чинили  запеклий  опір насильству. Батько  був  середнього зросту, але  міцної статури, мав замашний  кулак,  і  «лагерні  суки», які підтримували тюремний  режим  і  співпрацювали  з адміністрацією, боялись  його.

    Навіть у таких  невільницьких  умовах  українці гуртувались, мали своїх лідерів, виставляли  вимоги тюремникам, а то й фізично захищали себе. В тій же 3-й зоні каторжани організовано покінчили з «суками», які за вказівкою і під прикриттям адміністрації тероризували в’язнів, били їх, грабували, забирали  пайки. Одного  ранку  кілька  з  них  у  батьковому  бараці  після  «підйому»  так  і  залишились лежати на  нарах. Решта кинулись  навтьоки через колючий дріт, вартові по них не стріляли, зрозуміло чому, але ті більше до бараку  не повернулись. Так відбувалось і по інших  таборах  ГУЛУГу,  і  так було покінчено з  «інститутом  сук» по  совєтських  тюрмах.

    Що  ж  трапилось 1953 року  і  що  спричинило  Норильське повстання ?

    Відомо, що сталінський режим добував свій час і агонія кінця робила його ще  жорстокішим. Система ГУЛАГу  також  давала свої  збої і,  крім  ужорсточення  способу  її  існування, сталінське  керівництво не  знайшло  нічого іншого. Бунти і непокори, що вже назрівали,  вирішили  послабити  шляхом  переміщення  в’язнів з одних таборів в інші.

     Як  розповідає  у книжці  «Короткі  записи  спогадів» Євген Грицяк, довговічний політв’язень совєтських  концтаборів, один  з організаторів  Норильського повстання, що з метою недопущення  бунту  в  Карагандинському  концтаборі  в  Казахстані, весною1952  року з нього було відібрано 1200 політв’язнів і відправлено до таборів Норильська. Начальство  відверто називало цей етап «бандерівським» і  відправляло  для  перевиховання, а фактично  на  знищення  в  заполярній зоні. Це  лише підсилило організацію   повстання  і  його вибух  у майбутньому.

   А  тим  часом,  виконуючи  вказівки з Кремля, тюремна влада в Норильську  почала «закручувати  гайки». Для неблагонадійних вводять особливі нашивні знаки, які  починаються  на  літеру «У» або «Ф», і  до  них  охорона ставиться надзвичайно прискіпливо. Посилюють  свою роботу  «молотобойки», в яких калічать людей, вимагають покори, залякують. Та  найбільше  обурення спричинила  серія   розстрілів, яка  відбулася  водночас  у  кількох зонах. Спочатку  у 1-й зоні  лейтенант Ширяєв розстріляв двох  осіб, потім у  4-й  – одну.  25 травня 1953 року біля  5-ї зони було вбито одну людину і поранено  шестеро людей. Того ж  дня  розпочався  страйк, який був належно  організований, керований та поступово охопив  усі  зони. В’язні  відмовлялись виходити  на  роботу, залишались у бараках, стали контролювати внутрішній  режим у зонах. Після багаторічних заборон оживало культурне життя, на сцені табірного клубу 4-ї  зони поставили п’єсу Тараса Шевченка «Назар Стодоля».

   В ході  страйку  в’язні  висунули  вимоги, серед  яких і політичні, що  було нечувано  для  тих  часів. Вимагали  припинити розстріли та  всі  інші  вияви  свавілля  в  тюрмах  і  таборах, змінити  керівництво  Горлагу, скоротити  робочий  день  до 8-ми годин, гарантувати  вихідні  дні, зняти з  людей  номерні  знаки, скасувати  рішення «Особого  совещанія», припинити тортури, допити та  практику закритих  судових процесів, організувати перегляд особових справ усіх  політв’язнів.

    Страйкарі добились приїзду  комісії з Москви, яка після переговорів погодилась задовольнити  шість з одинадцяти висунутих  вимог. 9 червня  всі  зони  крім  3-ї, приступили  до роботи. Каторжани ж не визнали повноважень Московської комісії, вимагали задоволення всіх вимог і продовжували страйк. Розгніване московське керівництво намагалося зморити  людей голодом, припинили завозити харчі, перекрили  воду. У  відповідь каторжани виготовили 40 тисяч листівок і  запускали їх у  місто повітряними зміями, з  проханням підтримати їхню боротьбу. Влада злякалась поширення страйку  і  відновила  поставку харчів.

    Але  тільки  московська  комісія  відбула  з Норильська, тюремна  влада припинила виконувати погоджені вимоги і стала розправлятись зі страйкарями. Почались нові  арешти, слідства. У  відповідь – по всіх  зонах  був  відновлений  страйк.  Жіноча зона оголосила голодування. Як  згадувала відома  на  Здолбунівщині лідер Норильського повстання – Марія Нич-Страханюк, це були страшні  дні. Найбільш страждали  жінки, з якими  були  діти. Та  коли  в  зону  прибув  генерал, щоб забрати  дітей, відповідь матерів була одностайна : «Не дамо дітей, не будуть вони  потурнаками, якщо ми загинемо, хай загинуть  з нами наші діти». Жіноча  зона  була оточена військами, які вдерлись всередину  і  почали  насильство. Конвоїри захопили  20 активісток, били і змусили копати на себе яму. Конаючі жінки  кричали: «Свобода  або  смерть». Над  натовпом  в’язнів строчили  автоматні  черги. Незважаючи  на  накази, солдати  відмовились стріляти в жінок і  дітей.  Гучномовці  не втихали  від  психічних атак, закликали охочих покинути зону і не слухати «бандерівців». Називали прізвища  найактивніших  дівчат. Переважно це  були українки – Стефанія Коваль, Марія  Чорна, Марія Нич, Ганна Мазепа, Леся Зелінська, Ліна Петрущак, а також латишка Лідія Дауте та естонка Аста Тофрі.

   Жінок силою  виганяли  з  зони, заливали водою з пожежних машин, за руки, за ноги  виносили  в  тундру. Незважаючи  на  активний опір, жіноча  зона  була  придушена, але  своїх активісток  вони  так  берегли, що  адміністрація  ще довго  не  могла  їх арештувати. Це  було 7 липня  1953 року на Івана Купала.

    Врешті, названі  вище жінки-активістки  були  затримані, вивезені з  Норильська, їх судили а в’язням сповістили, що вони  розстріляні. Аж 1998 року  я  привіз до матері,  вже мого  побратима по Народному Руху України на Здолбунівщині – Марію  Нич-Страханюк, яку  мати пораненою, покаліченою переховувала  в  таборі, і яку вважали загиблою. Цю зустріч, їх спогади, пам’ятаю  до дрібниці.

      Непридушеною  залишалась тільки  3-тя  каторжна  зона. Вона  трималась до 4 серпня. Як згадував мій  батько, на  світанку  цього  дня  ворота  в зону  протаранили бойові  машини, з прив’язаними до бортів п’яними автоматниками. Тверезі могли відмовитись стріляти в незахищених  людей. В’язні  намагались  зупинити їх, але солдати відповіли  автоматним  вогнем. Впали перші вбиті й поранені, а машини далі рухались по зоні, поливаючи смертельним  вогнем. Зона сподівалась на таку розв’язку  і готувалась до відсічі, але що  можна  було  вдіяти проти озброєної  армії. Батько пригадував, як  його об’єктом оборони була цегляна лазня. Розібравши  внутрішні  стіни,  вони з  товаришами забарикадували двері, а з вікон жбурляли цеглу в машини, відбивались від атакувальників. Так протримались майже до полудня, допоки лазню не закидали гранатами. Оглушений  батько  впав серед  трупів і поранених. Отямився,  коли  почув  постріли в приміщені, це дострілювали поранених, і став очікувати смерті. Врятувало чудо. Сутеніло, і першим до нього підійшов лікар-литовець, з яким  батько колись ділився куснем хліба і, можливо, спас від голоду. Вони  товаришували. Він  і  «провів  смерть» повз  батька, але не відвів від тих подальших  тортур, яким  його піддали. Спочатку  активістів  опору  кинули в болото до  ями, що  була  поблизу вахти, і топтали їх, били до непритомності. Далі відвезли до тюрми і провели через  тюремну «молотобойку». Після  цього  до  окремих застосували особливі  тортури. Батька замурували в стіні, де  не можна було навіть  сісти, через невеличку дірку передавали сухарі, воду,  і  так  мордували два тижні. Коли  вже  не  подавав ознак  життя, витягли, але смерть ще не опанувала ним, і замість  братської  могили, кинули  на  тюремних  нарах . Друзі  виходили…

   Немає  точних  даних  про наслідки цієї бойні  в Норильську. За  підрахунками  очевидців,  лише цього дня загинуло приблизно 150 каторжан і  400 було  поранено. Закопані  вони  під горою ім. Шмідта, що  височить над  Норильськом. Одного літа бульдозерами там  викопали  20 двадцятиметрових  ям, щоб  при  найменших  затратах скидати туди трупи. Заповнили їх  вже  через два  роки. ГУЛАГ  «працював  продуктивно», що й казати.

Балтійські  держави, німці, поляки, китайці, японці, корейці після розпаду  СРСР встановили меморіальні пам’ятники своїм співвітчизникам, лише українські жертви чекають, коли  в  Україні  влада врешті оцінить своїх героїв, визнає сталінські злочини проти  українців. На  заклик парламентів  Литви, Латвії, Естонії  спільно  відзначити  60-ту річницю Норильського повстання прийняттям відповідних постанов український  парламент  відмовчується. Не дивно. Нещодавнє безпрецедентне звернення «148» неукраїнських  парламентарів до польського сейму  визнати українців винними у  Волинській трагедії, вказує  кому  служать  ці  зрадники. Всім, тільки не Україні та її  народові.

    Але ми сильний  народ,  і  Норильським  постанням  це  довели  наші  батьки, діди. Повстання  тривало 72 дні, в ньому  взяло  участь 20 тисяч в’язнів Не встигли його придушити, як  через  кілька  днів у серпні 1953 року в Воркуті спалахнуло нове, ще  потужніше  повстання, ядром  якого  були українські  патріоти, які розтрощили концтабори  і вирушили  на  місто Воркуту. Лише застосування  авіації  зупинило повстанців за 20 км. від  міста. Тривало воно понад місяць за  участі 15 тисяч в’язнів. А через рік, у травні 1954 року, нове  повстання розпочалось у Кенгирі, і  тривало 40 днів,  очолював  його повстанець з УПА єврей  Михайло Келлер.

   Хвиля  цих  повстань  змусила  владу  демонтувати систему  терору, що був встановлений, ще за часів Лєніна, а партноменклатурі довелось визнати  сталінські  злочини  на ХХ з’їзді КПРС. Згодом майже  всіх політв’язнів  було  випущено  на  волю. Багато з них продовжили боротьбу в лавах шістдесятників та здобували незалежність України в 90-х. Історична  роль цих повстань є незаперечною  і  варто  пам’ятати героїчний подвиг в’язнів ГУЛАГу.

   Після  Норильських концтаборів мої батьки ще кілька років відбували заслання у  Красноярську, де зустрілись, одружились і дали мені життя. Повернувшись до рідного краю, ще довго  зазнавали знущань радянської влади, але дочекались її скону, беручи в цьому активну участь.

   norilsk53_3Сподіваюсь, що пам’ять про своїх  земляків дорога і жителям Рівненщини, близькі та родичі  яких  зазнали репресій  за участь в  національно-визвольних  змаганнях українського народу  в час і  після Другої Світової війни. Їх було десятки тисяч – засуджених, виселених  до Норильська, Караганди, Воркути, Кенгиру, Магадану, Інти. Багато в муках закінчили там  своє життя. Вічна їм пам’ять. Хто ж повернувся на Батьківщину, був і є прикладом незламного духу борця  за волю України. В їх особі згадаймо здолбунівчанку Марію Нич-Страханюк (на фото), одного з організаторів  Норильського повстання. Вони наші Герої .

  Слава  Героям!  Слава  Україні!

Олег Матківський

на фото: нагородження керівництвом Здолбунівського району у 2008 році (головою РДА Л. Кінахом та головою райради В. Тимощуком) Марії Нич-Страханюк орденом «55 років повстання в Норильську».

 

norilsk53_1



Всі коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію. Коментатори, які використовують декілька ніків (імен)-будуть попереджені і можуть бути забанені. Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях грубощі щодо інших учасників дискусії та наклепи (поширення завідомо неправдивдивої інформації, яка порочить іншу особу) - можуть бути забанені адміністратором. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам zdolbunivcity@i.ua і модератор ОБОВ'ЯЗКОВО розгляне ваш лист у найкоротший термін.

Інструкція: "Як користуватися системою коментування"
 
 
 

Архіви

 
 

Партнери

 
 ЗЕОН член Партнерства За прозорі місцеві бюджети