Покрова на “регіональном язике”. Лист в редакцію.

В Неділю, 14 жовтня Україна святкувала велике релігійне свято Покрови Пресвятої Богородиці. Запорізькі козаки, захисники України, її культури, мови, традицій, здавна вірили, що свята Покрова боронить їх, а Богородицю вважали своєю заступницею та покровителькою. Також, так співпало, що в цей день відбувалися святкування з нагоди сімдесятиріччя від створення Української Повстанської Армії. Тобто з якої сторони не глянь – цей день для України має непересічне значення.

Саме в цей день, випала нагода, мені з друзями, сходити в кінотеатр на один із голівудських фільмів. Символічно також, що в такий день, вибраний нами кінотеатр мав назву “Кінопалац Україна”. Купивши з друзями квитки, ми всілися на свої місця і стали очікувати початку фільму. Перед початком сеансу, традиційно уже для кінотеатрів, прокручували з десяток трейлерів інших фільмів. Саме в цей момент я вперше відчув якийсь дискомфорт. Не те, щоб були погані місця, чи хтось заважав мені вдивлятися в екран кінотеатру, просто я відчував, що мені щось заважає перегляду і не відразу зумів зрозуміти що це саме таке. Закралась думка, що я, можливо, просто давно відвідував кінотеатр і відвик від перегляду фільмів в такому форматі.

І от розпочався сам фільм і мене ніби осяяло! Я зрозумів, чому ж мені враз стало так не комфортно знаходитися в кінотеатрі. Цей фільм показували на “титульном региональном языке”. В такий символічний для всіх українців, для всього українського день, в таке свято, стало наглядно видно все те “покращення”, яке відбувається в країні в останні роки. Здавалося б, що мені до того “язика”? Хіба ж в Україні його хтось може не знати? Чи можливо я просто молодий бормотун, якому немає до чого вчепитися, то я вчепився до того “язика”?

Насправді це просто стало тією безповоротною точкою, коли мені вже вкрай накипіло. Накипіло за те, зо будучи студентом на “підзаробітках” я міг получати більше, аніж офіційно працюючи зараз на роботі. За ті гроші, які я “підзаробляв” я міг би собі дозволити в декілька разів більше, аніж зараз, працюючи інженером з вищою освітою. Накипіло мені й те, що, при такій великій кількості розумних людей, в тому числі і молодих осіб, багато з яких училися за кордоном, в тому числі й у всесвітньо признаних університетах, у нас керують країною – олігархи, корупціонери та просто звичайнісінькі двієчники. І тому, коли ця вся керуюча верхівка добралася уже до того, щоб порушувати базові конституційні права українця – знищувати державну мову, підміняючи поняття під  регіональні мови, які насправді створені під одну мову з сусідньої країни. Коли в газетних кіосках 90% друкованих видань – на “языке”, “языком” узурповується телебачення і, як видно,  уже й дубляж англомовних фільмів також перейшов на “языки”, у мене просто зникло терпіння. Те терпіння, яке здавна приписувалося в риси пересічного українця.

Я не політик, не професійний журналіст, не блогер. Я лишень пересічний українець, який вирішив написати цей допис в різні українські видання, з надією, що наша преса – це останній оплот, який ще може висвітлити думку представників народу, так званих “низів” суспільства, а не лише передвиборчі гасла наших політиків.

Бажаю усім добра і щастя, а головне мудрості 28 жовтня.

Юрій Драчук, 24 роки, м. Рівне.

П.С Цей лист надійшов в редакцію електронною поштою.