Післявиборчі коаліціади

Вибори завершились. Для сильних гравців, таких як Батьківщина та Солідарність і локально в нашому районі Аграрії, результати виявились хорошими проте очевидного переможця вони не назвали, а отже без перемовин щодо об’єднання не обійтися.

Самопоміч, Радикальна партія зіграли на дистанціюванні від Президента, хоча у випадку радикалів-це принаймні виглядало зрозуміло, оскільки їх фракція вийшла із коаліції, то зі сторони Самопомочі – такий крок був виключно кон’юнктурний. Лівою ногою бути в коаліції, а правою на місцевому рівні хаяти владу – це парадокс. Хоча таких парадоксів на місцевих виборах багато.

Стає схоже на те, що партійні вивіски були лише законодавчою необхідністю для висунення в депутати і аж ніяк не відповідають ідеологічним засадам кандидатів. Хоча хто і де на місцевому рівні бачив ідеологію чи ідейних політиків? Їх можна порахувати на пальцях однієї руки.

Свобода теж матиме своє представництво у міській, районній, обласній радах і їх результат хоч і не є переможним проте дуже пристойний. Молодші брати здолбунівської Батьківщини ймовірно посилять свого партійного вассала. Заскочили вкотре і залізничники від Відродження та навіть парочка УКРОпів до райради. Суто здолбунівський колорит.

І якщо прихильникам зниження тарифів, які виграли багато округів, щоб стати депутатами по нинішньому законодавству потрібно було ще витримати серйозну внутрішньопартійну конкуренцію, то новачкам від РПЛ чи УКРОпу вистачило значно менших відсотків щоб стати депутатами. Деякі очевидно сильніші кандидати так і не стали депутатами, проте новий закон забезпечив різнобарвність партій у місцевих радах. Він також дав ще один посил учасникам виборчої гонки: краще не вступати у жорстку конкурентну боротьбу де є велика кількість конкурентів, а зайняти тихий округ чи то село чи то вуличку у місті і отримати там сильний мажоритарний результат. Тому, якщо закон не змінять, то саме за далекі, глухі села піде боротьба на наступних виборах до райради.

Міська рада – сім партій. Батьківщина делегує 6 депутатів на чолі із яскравим претендентом на секретаря ради Валентиною Капітулою. Відданий партієць та беззаперечний виконавець наказів міського голови. В разі обрання секретарем забезпечить непогане діловодство у раді проте жодним чином не представлятиме інтереси ради перед мером.  Така кандидатура – мрія її партійного районного очільника, який не став депутатом обласної ради проте основні бізнес інтереси має саме у місті і зацікавлений у подальшому існуванні тандему Ольшевський-Капітула.

Радикали делегували до ради чотирьох депутатів на чолі із футболістом та керівником клуба за місцем проживання Юрієм Гриценко. Радикали можуть претендувати на посаду секретаря і саме гіперактивний Юрій може стати тією кандидатурою, яку підтримає більшість ради. Він точно не буде готувати ранішню каву меру хоча не відомо за який час увійде у робочий режим з документами і підготовкою сесій та комунікаціями з керівниками підприємств міста.

Самопоміч теж представлена чотирма депутатами. Гострий на язик та клавіатуру Андрій Кардаш навряд чи претендуватиме на секретаря, а от молодий політолог Юрій Білецький цілком може. Те що впорається із функціональними обов’язками, принаймні з документами сумнівів не викликає, як на рахунок кави…тут вже справа у самій харизмі претендента.

Солідарність провела ті ж чотири депутата. До речі, всі безпартійні, що є ще одним свідченням, що місцеві вибори і партійні бренди річ доволі умовна. Але це для регіональних політиків. Для столичних – це навпаки велика політика. Так вони заміряють рівень підтримки в регіонах і будують СВОЇ плани: кому вигідніше продатися, чи кого по дешевше прикупити. Згадайте, Сильну Україну і Тігіпко, який після бронзової сходинки на Президентських виборах «злив» усю партію за свою посаду і привілеї. І ніякі райорганізації та думка живих людей нижче столиці його не цікавила. Ті ж самі історії із Соціалістами Мороза та іншими. Прикладів вистачає. Повернемося на Здолбунівщину. Яскраво виражений лідер команди Солідарності – Микола Орлов давно виявляє інтерес до управління містом і мав змогу це здійснювати будучи депутатом міської ради і головою бюджетної комісії у 2006-2010 роках та активно долучаючись всі ці роки до життя міста через проектну діяльність, аналітичні матеріали, публікації. Претендувати може на посаду секретаря міської ради, має високі шанси бути підтриманим. Що у цьому випадку буде робити міський голова?

Свобода представлена трьома кандидатами, які не претендують на посаду секретаря.

Аграрна партія на чолі із Станіславом Середюком теж суттєвий подразник для міського голови. Претендентів на секретаря у аграріїв немає проте сама присутність відомого бізнесмена у сесійній залі може додати агресивного колориту таким спокійним сесіям, які були у попередньому скликанні, коли у сесійній залі було більше 50% представників білосердечних та задоволений цим міський голова.

Відродження отримало два представницьких мандати. На посаду секретаря не претендуватимуть.

Отже, хто з ким і проти кого?

Батьківщина+Свобода+Відродження = 6+3+2=11 при необхідних 14 з 26 депутатів щоб утворити більшість. Значить на вагу золота домовленість із аграріями. Чи порозуміються Стас Середюк із Олегом Дацюком які мають взаємовиключні інтереси у місті і чи готовий п.Середюк іти у промерську більшість?  На фоні останніх конфліктів – навряд. Солідарність+Самопоміч+РПЛ = 4+4+4 = 12 Потрібні голоса аграріїв чи залізничників. Аграрії більш автономні у прийнятті рішень ніж залізничники у яких є ще керівництво, а керівництво не любить сваритися із владою. Питання тільки якою міською чи районною?

Однозначно можна говорити лише про одне. Будь-яка створена більшість буде хиткою і ситуативною, тому пошук компромісів та співпраці міського голови і ради простим не буде.

Окрім суто математичних розкладів набагато важливішим питанням є фахова підготовка депутатів, готовність працювати на потреби міста та його мешканців. Практика показує, що у більшості цей запал закінчується після кадрових призначень та поділу комісій. Чимось нагадує нашу вкрай негативну практику нагородження спортсменів. Коли на нагородження залишаються лише самі переможці, а ті хто програв і більшість глядачів розходяться. Але такі реалії життя – програвати у нас не люблять і не вміють, але розплачуються за це виборці, а не учасники перегонів.