На Рівненщині в добу Середньовіччя

Хто не мріяв коли-небудь хоч на кілька хвилин перенестися у минуле, щоб побачити, як жили, працювали люди, як одягалися? Цього року, на Івана Купала, мрію багатьох здійснили організатори фестивалю народних промислів, традиційної культури та історії Волині «Волинське віче», перенісши на два дні всіх бажаючих у добу Середньовіччя.

День перший. Волинський серпанок. Й усі змогли побачити та послухати про знайдений і відтворений нашими майстрами з Радивилова славнозвісний волинський серпанок, з якого наші пращури шили собі одяг. Біле з невеличкими кольоровими вставками-стрічками, тоненьке, ніби з повітря зроблене. Завдяки експедиціям наших музейників ми можемо сьогодні побачити це диво. Тому й присвячений був цей день  українському ткацтву.

Отож, у суботу можна було послухати лекції від фахівців у цій галузі, які розповідали про семантику українського орнаменту, зародження та історію ручного ткацтва на Рівненщині, особливості українського одягу, та побачити майстер-клас від майстрині Любові Горак «Основи початкового процесу у тканні-снуванні».

А ввечері запрошені на фестиваль змогли відсвяткувати Івана Купала разом з дітьми з радивилівського літнього табору «Веселка»: разом з українськими гуртами «Володар» та «Зілля» й клубом історичної реконструкції «Дайнава» з Білорусі пограти в народні ігри під спів гуртів, потанцювати вальс чи полечку, прикрасити дерево свічечками з березової кори, бубликами й цукерками, яке хлопці згодом відвойовують у дівчат. І нарешті вогнище – велике й очищаюче. Дітям (та й дорослим) було дуже весело, усі залюбки гралися, водили хороводи й танцювали. І було цікаво спостерігати, як наші сучасні діти з мобілками та планшетами у руках плели віночки, стрибали зайчика чи водили довгої лози, а потім довго дивилися собі під ноги, уважно придивляючись до дорослих, які легко перебирали фігури в танці. Це був день перший – день ткацький, який проходив у Радивилові, де знаходиться майстерня історичного ткацтва «Легенди Волині».

День другий – історичний. Відбувався  біля с.Пляшева на Берестецькому полі. Тут розгорнули свої шатри та стали на постій козаки Рівненської Січі. Відвідувачі змогли й пофотографуватися з колоритними фігурами наших козаків, постріляти з лука та потримати рушницю чи пістоль, а то й добру козацьку шаблюку. У куточку разом зі всім іншим необхідним примостилося відро, виблискуючи на сонці своїми позолоченими боками (за словами козака, коли хотіли людині побажати добра й достатку, то виливали на неї з цього відра воду, маючи на увазі таку кількість золота). Час від часу на усеньке поле гримала гармата – і далеко у небі з’являлася невеличка хмарка диму.

“золоте” відро

осавульська служба

Ближче до храму розташувався ремісничий майданчик. Тут можна було зустріти майстрів з усієї України: Харківщина й Дніпропетровщина, Львівщина й Рівненщина, Тернопільщина. В одному кутку подзенькував залізом та подмухував міхами  коваль, у іншому чувся шурхіт верстата, гончар під захопленими поглядами розкручував гончарний круг, і з його рук, де щойно був просто шматок глини, вигулькувало горлечко глечика, а поряд з рук майстрині вилітала трав’яна пташка щастя, а біля неї прилаштувалося коло дорослих, які захоплено під пильним оком майстра вирізали з дерева коників та корівок, розмальовуючи потім їх різнокольоровими яскравими фарбами. Навпроти діти вчилися робити ляльки-мотанки та уважно розмальовували пальчиками вмоченими у фарбу тарілочки. Коли, підходиш до ятки, де розташувалися хлопці з Київського університету, то тебе охоплює аромат дерева: це вирізається кобза. Хлопчина пильно придивляється до своєї роботи  – і з-під його рук знову раз по раз вилітає дерев’яна стружка.

– Свою кобзу робив десь місяців дев’ять – признається майстер. – Це моє хобі.

Тут же знаходиться сцена, звідки лунають обрядові купальські та побутові пісні. Співочі гурти спускаються вниз зі сцени, і відвідувачі втягуються у вир народних ігор: усім весело, діти із задоволенням граються, дорослі поважно танцюють разом із дівчатами, одягненими у середньовічний  городський одяг, з київського театру історичного танцю. Скрізь сміх, захоплені обличчя, кипить робота. Різномаїття рушників, тканих сорочок та поясів, вишиванок.

карету подано

мережана парасолька

дипломні роботи українських студентів

треба вміти все

історичне фехтування

городяночки

тут можна було смачно поїсти

А з-за майданчика в цей різноголосий вир долучається голос мітингу. Наші політики й тут, на святі, вирішили повправлятися в ораторстві, але їх майже й не чути, тільки прапори майорять. З іншого боку річечки вони ж розправили величезне синьо-жовте полотнище прапора України (60х40м): сьогодні знову організатори даного дійства претендують на рекорд України – найбільший прапор України, розгорнений на Берестецькому полі.

Фестиваль розпочався з 11-ї години, і ятки з їжею (ковбасами, шашликами, запеченими курами й т.д.) стоять цілий день ( а на небі лише інколи пробігають хмарки, і сонце нагріває повітря десь до +30). Але людей це не бентежить, як не бентежить і сміття під ногами, хоча біля майданчика стоять величезні ящики-скрині для сміття, і пиво, яке розпивається у громадському місці.

як завжди…

Фестиваль «Волинське віче», який уперше відкрив двері для пошановувачів української історії, закінчився, але надіємось, що наступного року ми знову зможемо зануритись у наше славне історичне минуле.

Катерина Кондратюк