Мізочани згадують війну

Мізоч був окупований німецькими загарбниками 27 червня 1941 року. Мізочани-очевидці згадують, що в той день e Мізоч увійшла німецька танкова колона. Хлібом-сіллю їх не зустрічали, але спостерігали за загарбниками з цікавістю. Дехто, виконуючи прохання німців, виносив їм продукти. Взамін отримували мило і цукерки. Дітвору висаджували на танки, фотографували.

Спочатку нацисти з населення не знущалися. Щоб створити видимість лояльності влади, німці дозволяли проводити деякі культурні заходи, особливо, якщо вони були антирадянськими.

Було дозволено навчання, і 1 вересня діти пішли в школу. Але взимку 42-го всі школи припинили свою діяльність. У приміщеннях мізоцької школи окупанти розмістили німецький гарнізон та казарми для солдат. На прохання вчительки української мови Анастасії Шумовської німці дозволили відкрити 7-й клас і виділили для цього стайню для коней. Школярі вичистили хлів і розпочали в ньому навчання. У холодну пору діти вчилися у вчительки вдома, на вулиці Сурмичі. Згодом сюди приєдналися і молодші школярі.

Після окупації німецька адміністрація створила свої органи влади. Життя мізочан стало регламентованим. Всім було наказано здати владі радіоприймачі, велосипеди, друкарські машинки. Без дозволу влади не можна було залишати місце свого проживання. Винні карались судом воєнного часу. За грабунки, саботаж, напади, а також за зберігання вогнепальної зброї  передбачався розстріл. Євреї були зобов’язані носити шестикутні зірки. З 20-ї години вечора і до 7-ї ранку їм заборонялось виходити на вулицю. У центрі Мізоча було поставлено шибеницю. Карали відкрито для залякування.

Сутужно було з продуктами. Хліб та олію продавали по карточках: 200 г хліба і 100 г олії на одну людину. М’яса і борошна не було.

У 1942 році почалися облави на окупованих територіях по відправці людей на роботу до Рейху. Відповідно до документів, 20 мізочан були насильно вивезені в Німеччину.

Нацисти практикували і такі методи знущання над населенням як грабежі та вбивства. Мізоч став центром, звідки робили свої грабіжницькі виїзди окупанти. Практично, не було дня, щоб вони не їхали в села грабувати.

Найжорстокішим злочином нацистів в Мізочі був злочин проти євреїв.  Восени 1941 року в районі автостанції було створено гетто, куди зігнали близько 2-х тисяч євреїв з Мізоча та навколишніх сіл. Територія була огороджена колючим дротом під напругою. Приміщення не отоплювались. Продукти не завозились – було створено штучний голод. Мізочани під страхом смерті допомагали євреям вижити: перекидали продукти через огорожу, доставляли їх в інший спосіб. В жовтні 1942-го фашистами було здійснено масовий розстріл євреїв. Відповідно до різних документів, тоді загинуло близько півтори тисячі невинних людей. На місці трагедії встановлено пам’ятну стелу.

На щастя, декому вдалося врятуватися, і допомогли їм односельці-мізочани. Відомою є історія дівчинки Софії Горштейн. Вона втекла до родини своєї подруги Марії Слободюк на вулицю Дерманську, і там її переховували на горищі клуні з 14 жовтня 1942-го до 1 липня 1943-го. Після війни вона виїхала в Ізраїль. Марія Слободюк удостоєна міжнародного звання «Праведниця народів світу й України», а її батьки визнані Праведниками народів України. Ці звання присвоює Інститут Яд Вашем у Єрусалимі людям, які в роки Другої Світової війни рятували євреїв від нацистського переслідування.

4-го лютого 1944-го року німці покинули Мізоч. Перед цим вони розбомбили залізничний вокзал, спалили цукровий завод. Трохи згодом німецькі літаки скинули на містечко бомби. Із 156-ти будинків уцілів 21.

У 1985 році, до 40-річчя Перемоги у  війні, у Мізочі було встановлено стелу, на якій викарбовано імена мізочан, що загинули в боях за мирне небо над нами:

Андрійчук Василь Хавелович

Андрійчук Давид Ілліч

Бабич Семен Іванович

Бончковський Микола Адамович

Белешко Дмитро Григорович

Галабурда Олександр Іванович

Грицюк Василь Григорович

Грабажей Василь Іволович

Демчук Василь Вікторович

Демчук Зіновій Якович

Демчишин Василь Наумович

Демчишин Іван Наумович

Джаламага Микола Климович

Дмитрук Петро Якович

Дем’янчук Микола Олексійович

Котинський Калістрат Сильвестрович

Коломис Гервас Климович

Коломис Андрон Іванович

Круглик Сава Степанович

Климчук Мартин Антонович

Коварж Людвік Францович

Коломис Семен Іванович

Карпюк Костянтин Петрович

Коломис Улян Григорович

Лясевич Володимир Федорович

Ляшук Панфіл Миколайович

Ляшук Григорій Семенович

Лісковецький Михайло Іванович

Мосійчук Микита Левкович

Мельник Тарас Григорович

Марценюк Іван Павлович

Максимчук Йосип Ілліч

Мислінчук Гнат Олександрович

Мислінчук Павло Антонович

Омельчук Віктор Денисович

Осік Степан Іонович

Оліферчук Олександр Йосипович

Пачебула Ісак Васильович

Перета Леонтій Савович

Пилипчук Іван Климович

Процюк Григорій Паримович

Парфенюк Яким Мефодійович

Петришин Володимир Пилипович

Прищепа Микола Карпович

Пальчевський Панас Андрійович

Рибак Іван Улянович

Рибак Пилип Васильович

Рибак Іван Іванович

Слобода Ананій Михайлович

Савчук Василь Касянович

Тихонюк Ігор Григорович

Трясніцкий Іван Федорович

Устянчук Давид Вікторович

Шевцов Іван Федорович

Щороку 9 травня, в День Перемоги, нащадки воїнів та односельці схиляють голови перед пам’яттю про героїв та кладуть квіти до підніжжя стели в знак вічної вдячності за життя. А також вшановують ветеранів, тих, хто пам’ятає  трагедію війни та радість Перемоги – символ тріумфу добра над злом.

Леся Черниш, учасник проекту «Розвиток громадської журналістики у малих сусідніх громадах»