/ Персона / Майдан – рік по тому, спогади депутата Здолбунівської райради
29 листопада 2013 року… Як зараз пригадую, що це була п’ятниця, робочий день. На Здолбунівщині робив перші кроки штаб Майдану: розроблялися перші листівки, план подальшої боротьби проти режиму. Але дуже хотілося дізнатися, чим зараз живе Майдан київський, а тому, коли колега-депутат райради Олександр Бондарець сказав, що є одне вільне місце до Києва, а виїзд десь пообіді, рішення було прийнято одразу і я з нетерпінням почав чекати його дзвінка. Виїхали десь о 16-ій, з нами був ще один чоловік – священик одного з храмів Рівненщини.
Пам’ятаю, по дорозі, Сашко на своєму мобільному вперше показав мені кліп ТіКа “Так, я люблю Україну”. Ми почали говорити, що, мабуть, саме ця пісня стане гімном Євромайдану. До столиці ми приїхали десь близько 21-ої. Як виявилось, окрім всього іншого, ця поїздка мала ще й важливу місію: один рівненський великий чоловік попросив передати тим, хто на Майдані, деякі харчі – консерви з горошком та кукурудзою, півлітрові банки з квасолею. А передати все це мали хлопцям (вони окупували пам’ятник засновникам Києва), з якоїсь зовсім невідомої для мене організації “Правий сектор”. Під’їхавши до майже до самого центру Києва, Бондарець зв’язався з тим, хто мав все це отримати і через декілька хвилин до нас прийшли підлітки в балаклавах, які швиденько забрали та понесли усе, що їм призначалося. А ми пішли ближче до центру подій, де зустріли здолбунівчан, які були тут впродовж дня та вже збиралися додому.
Після обміну новинами ми направилися ближче до стели. На сцені була Руслана. Короткі виступи чергувалися із піснями. До нас приєднався мій кращий друг, якого знаю довше, ніж себе – Анатолій Шолудько. Він коротко оповів настрої киян, розказав, що десь на Майдані “гуляє” і його батько – заслужений діяч мистецтв України, автор пам’ятника Марії Несвицькій у Рівному та Степанові Бандері у Здолбунові – Володимир Шолудько. З п. Володимиром ще один здолбунівчанин-художник, уродженець с. Коршів Тарас Більчук.
Зі сцени повідомили, що не так давно закінчився “альтернативний” мітинг, на підтримку курсу Януковича (який той курс, вочевидь, станом на 29-те до кінця не розуміли й самі організатори того мітингу). Я запропонував сходити подивитися, що там лишили після себе регіонали. І ми побачили, що лишили вони величезну сцену, з якої ліниво знімали декорації кілька людей. Неподалік від сцени ми помітили групу людей, які своїм виглядом були схожі на прихильників Януковича.
Цій групі якийсь молодий чоловік, що гаряче щось пояснював, запропонував відійти трохи в сторону… для розрахунку. Ми пішли за ними. Підходимо ближче, фотографую. Двоє із тієї групи людей, чоловік та жінка із характерними рисами на обличчі, які з’являються від довготривалого запою, відходять від групи і йдуть в наш бік, голосно матюкаючись: “Чтоби я кагдата єсчьо сюда прішла!”. Питаю: “Ну що, Партія Регіонів дала лише на пляшку, а на закуску ні?”. Здивовано оглянулися, але нічого не відповіли… Ми ж повернулися до наших.
Близько півночі після декількох кав відійшли ми в один із провулків, де стояли біотуалети. Зайшовши в один з них і вийшовши, може, за секунд 40, я, таке враження, опинився в іншому місці. Провулок був заповнений беркутівцями, які швидко бігли в сторону Майдану. Я тихенько поплентався за ними і за мить вже знав у чому проблема: даішники не пропускали машину з озвучкою. Мітингарі виступили проти даішників. Ті покликали беркут. Почалася незначна штовханина. Серед політиків у той момент був лише Юрій Луценко.
Я підійшов до нього і почув: “З мєнтами я ще можу говорити, вони мене трохи слухають. З беркутами говорити не можу, нам треба відходити…” Ці слова збурили мене і я закричав щось таке: “Юра, та скільки вже можна відходити? Хай вони відходять!”. Луценко, який стояв між беркутом та нами, постояв секунд 5, а потім підійшов до нас і взяв двох хлопців, які були найближче до нього, під руки. Всі зробили те ж саме. Розпочалася штовханина. Ще за мить один з беркутів вискочив і вдарив якогось чоловіка по голові. Лише наступного дня я дізнався, що в трьох метрах від мене пролилася перша кров на Майдані, а ім’я того чоловіка, якому розбили голову – Глєб Гараніч. Цей епізод остудив обидві сторони: відійшли і ми, і беркут… За хвилин 20 приїхали Тягнибок і Яценюк. Перший одразу пішов на сцену. Другий зібрав навколо себе усі загальнонаціональні канали, які вже теж підтягнулися, і почав давати інтерв’ю. Луценка ж оточила молодь, зокрема студенти КПІ.
Вони попросили проконсультувати їх стосовно того, як правильно організовувати страйки. Луценко люб’язно надав одній з дівчат свій номер мобільного і запропонував передзвонити йому наступного дня і домовитися про зустріч. Щось мені підказує, що тої зустрічі, принаймні наступного дня, так і не відбулося.
А близько 2 години почали збирати сцену. Перед цим до усіх звернулася Руслана, яка сказала, що до неї зателефонував її лікар і сказав, що якщо вона негайно не поїде додому, то втратить голос назавжди (вона справді важко говорила). “Відпускаєте мене?” – запитала Руслана. “Відпускаємо!”, – хором відповів Майдан.
Годинник відмотував четверте коло нової доби – 30 листопада. Сцену почали вантажити в автомобіль. “Хлопці, нащо її забираєте?” – запитав я. “В завтра тут буде нова, більша сцена і нове озвучення”, – відповів хтось із робочих. Автомобіль від’їхав. Майдан мирно спав. Останнє, що пам’ятаю, це як чоловік невисокого зросту підійшов до щитів і на одному з них зірвав плакат, що містив напис на зразок “Беркут – няшки )))”. Я ще подумав, для чого він його зірвав, нормальний же плакат?.. А потім ми спустилися у підземку на каву. Було декілька хвилин по четвертій…
Завантажується ...