Коли настане день… Закінчиться війна…

Сьогодні Здолбунівщина ховала ще одного Героя, який поклав душу й тіло за нашу свободу. Коли труна Романа опускалась у землю і оркестр почав грати мелодію Державного гімна, усі присутні крізь сльози почали його співати. І здавалося, що то співають душі тих, хто стояв та тих, хто лежав у могилах.

Недарма сьогодні небо затягнулось густими хмарами і вже по осінньому холодний вітер пронизував тіло крізь ще літній одяг. Кажуть, що якщо під час поховання небо хмуриться, то померлий не хотів йти з життя. І не дарма… Роману було всього 26, його життя тільки набирало обертів. Незважаючи на юний вік, він вже був досвідченим офіцером. А ще він був сильним. Ні, я його не знала особисто, однак до 15 років втратити найрідніших людей і не зламатися – на таке слабкодухі не здатні…

Його життя не мало закінчитись так! Він мав би прожити довге та щасливе життя зі своєю коханою Христинкою, гуляти вуличками Львова та розказувати своїм діткам та внукам, як у далекому 2015 році він захищав цілісність та незалежність рідної, і тепер уже європейської держави, України. Але він заснув, вкрившись жовто-блакитним стягом…

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ! ВОНИ НАВІКИ ЖИВУТЬ У НАШИХ СЕРЦЯХ!

Юлія Люкшин