І старість буває в радість

Моральність суспільства, крім усього іншого, визначається його відношенням до людей з особливими потребами та похилого віку. Зважаючи на наш, український, менталітет, буде справедливо зазначити, що наші дідусі та бабусі повинні доживати свій вік у колі рідних їм дітей та онуків, які й зобов’язані оточити їх любов’ю та піклуванням. Та життя не завжди йде за правилами – різні обставини вносять у нього свої корективи. А тому сьогодні ми поговоримо про те, як про немічних людей може піклуватися держава. І темою розмови є заклад, який офіційно має таку довгу назву: Здолбунівський районний територіальний центр соціального обслуговування (стаціонарне відділення) в с. Будераж. А громадяни його називають просто – будинок пристарілих.

Відомо, що у Європі вважається цілком нормальним, коли діти здають своїх батьків до будинку пристарілих. Часто туди йдуть люди із власної волі, тому що поважають свободу іншої людини та вважають за краще не створювати проблем рідним. У нас, як вже зазначалось, до цієї ситуації ставлення зовсім інше. Старенькі, які опинилися у будинку пристарілих, переживають цілу драму. Адаптація проходить важко, хоча тут вони, як правило, нагодовані, доглянуті та зігріті. Крім того, на користь таких закладів потрібно віднести й той факт, що старим людям потрібен особливий догляд, який краще за всіх надасть медпрацівник. А якщо говорити про одиноких стареньких або тих, чиї діти ігнорують свої обов’язки піклуватися про немічних батьків, то їх перебування в будинку пристарілих має стати  найкращим виходом із важкої життєвої ситуації.

Ця тема є досить широкою. Тут можна говорити про будинки пристарілих взагалі, про їхні плюси й мінуси, про умови проживання там, про персонал, який обслуговує стареньких. Це якщо аналізувати цю тему по всій Україні. Але ми поговоримо тільки про те, як на державному рівні піклуються про пристарілих у Здолбунівському районі, зокрема у Будеразькому територіальному центрі соціального обслуговування. І розповість нам про це його завідуюча Рудик Людмила Василівна.

–          Людмило Василівно, які складові піклування про Ваших підопічних?

–          По-перше, це медичне обслуговування. Кожного дня лікар робить обхід  пацієнтів. При потребі призначає лікування. Медикаменти хворі отримують безкоштовно. Для цього у нашому штаті є лікар, медсестра та чотири молодших сестри. Далі – харчування. Воно у нас чотириразове. Головний склад продуктів, з яких готуються страви, такий: свинина, масло, риба, м’ясо курки, рибні консерви, твердий сир, а також печиво, цукерки, вафлі, зефір тощо. Цим опікуються два кухарі та дієтсестра. Санітарні правила: три рази на місяць обов’язковими є ванна та заміна білизни. За бажанням водні процедури є необмеженими. Прання одягу при кожній потребі. Для цього ми маємо машину-автомат. А у штаті – прачку та сестру-господиню.

–          Як проходить адаптація стареньких, які потрапили сюди вперше?

–          Важко.  Але наші підопічні дуже дружні, підтримують один одного. Спільна проблема їх об’єднує. Старожили оточують увагою новенького, заспокоюють, розповідають, як їм тут живеться. Таке відношення сприяє тому, що звикання відбувається досить швидко. Персонал також допомагає адаптуватися. Старенькі дуже люблять поговорити. От ми й слухаємо їхні історії. Деякі з них претендують на цілу книжку. Всяке тут почуєш. Проходить кілька днів, і нова людина вливається в нашу сім’ю.

–          Розкажіть ще про відносини між вашими підопічними?

–          Ці відносини, дійсно, як між членами однієї сім’ї. Між пацієнтами постійне спілкування. Вони подільні. Як тільки кого провідають і принесуть щось смачненьке, відразу та людина йде по палатах та пригощає всіх. І так кожного разу. Ми також створюємо домашні умови. Відносимося до них як до рідних, шкодуємо їх. Знаєте, старі як діти. А ще в нас є грядка, там персонал посадив городину. І кожен може там вирвати те, що йому хочеться. Ну, як вдома.

Продовжуючи тему, варто зазначити, що обстановка в закладі дійсно домашня. На підлозі – доріжки, на стінах – килими, на ліжках – яскраві покривала, на вікнах – гарний тюль. У холі – телевізор. Кухня теж схожа на домашню. Там стоїть холодильник для власних продуктів. Подвір’я доглянуте, озеленене. Але найважливішим у цьому питанні є людський фактор, а саме: відношення персоналу до стареньких. Із розмови з підопічними було ясно, що нарікань на працівників у них немає. Відношенням до них вони задоволені. На запитання відповідали жваво та щиро. У мене склалась думка, що люди там працюють добрі та душевні. Коли підсобний робітник (є в них і така штатна одиниця) віз бабцю у візку з прогулянки, то здалося, що він везе рідну йому людину – саме так це виглядало зі сторони.

–          Людмило Василівно, як Ви забезпечуєте духовне життя підопічних? Для стареньких це питання є дуже важливим.

–          На кожне велике релігійне свято наш заклад відвідує священик з хором, відправляє службу. Якщо є потреба, священик приходить і частіше, а також сповідає та причащає кожного, хто цього захоче. Деякі наші підопічні, кому це під силу, самі відвідують церкву.

–          А можна покидати заклад? І на яких умовах?

–          Звичайно. Наші підопічні ходять, як я вже сказала, в церкву, магазин. Дехто пише заяву й їде до родичів на тривалий час (місяць і більше). На цей період людина отримує свою пенсію повністю. Так само буває й тоді, коли люди з особливими потребами лягають у лікарню на перекомісію.

–          А культурні програми у вас передбачені?

–          На великі державні свята школярі та вчителі організовують для наших підопічних концерти. Ми накриваємо солодкий стіл. Бібліотекар приносить книги. Робимо все, щоб наші старенькі не нудьгували.

Підсумовуючи, додамо, що у закладі є 6 кімнат на 20 місць. Зараз там перебуває 13 людей. Вік – від 62-х до 91-го року. Крім того, є сестринська, пральня, сушильня, кухня, столова, підсобні приміщення. За перебування в територіальному центрі з пенсії пацієнта вираховують 75%, решту 25% листоноша приносить і віддає в руки пенсіонеру.  Закладом опікується голандський фонд. Навідуються двічі на рік та займаються ремонтом приміщення. Цієї весни відремонтували стелі та постелили в коридорі лінолеум. Крім того, цього року територіальний центр виграв на Всеукраїнському конкурсі проектів грант у сумі 70 000 гривень. За ці кошти буде замінено двері, відремонтовано кухню, столову, одну кімнату, а також впорядковано подвір’я. (Дивно, адже ми володіємо інформацією про те що ”Доглянута старість – впевненість у завтрашньому дні”. 169 тис.грн (з яких 132 тис. – це кошти гранту) піде на створення належних умов проживання одиноким та людям похилого віку, що знаходяться у стаціонарному відділенні для постійного проживання одиноких осіб Здолбунівського територіального центру соціального обслуговування в с.Будераж Здолбунівського району.)

З якою метою написано цю статтю? Ні в якому разі не сприймайте це як рекламу. Маючи той самий український менталітет, про який згадувалося на початку, щиро бажаю кожній бабусі та кожному дідусеві провести свою старість у родині, де вони будуть забезпечені щирим піклуванням рідних, незважаючи на їх зайнятість. Але життя – це життя! Всяке може трапитись. І якщо вже людина на старість залишилась одинокою, чи рідні люди не піклуються про неї належним чином, не потрібно ускладнювати своє життя ще більше. Варто набратися мужності й довіритися працівникам територіального центру – чуйним, відповідальним та милосердним, – і їхня увага та  піклування додасть впевненості у завтрашньому дні, а також наснаги до життя кожній старенькій людині.

Леся Черниш