Фрау Інна та її Манфред

Цю зустріч ми не могли оминути своєю увагою, тому що по перше цікаво як живеться нашим українкам, здолбунівчанкам,  за кордоном. По друге, що думає німець, який має українку за дружину і про наших жінок і про державу загалом. І ця зустріч та розмова відбулась. У затишному кафе, ввечері. Почали ми розмову з Інною, поки Манфред та дочка Інни поруч грали у теніс.

Кор.: Інна, з чого почалась новітня історія твого життя?

Інна: Моя подружка Оля живе в Німеччині, там вийшла заміж і її чоловік товаришує з Манфредом, якого я звісно ще тоді не знала. І ось в один із вечорів, Оля писала мені повідомлення в одній із соцмереж, а Манфред побачив аватарку із моїм зображенням. Запитав Олю, хто це, і коли отримав відповідь що це моя подруга з України, взяв мої координати і звідси почалось наше листування. Досить цікаве. Він мені на німецькій я йому на українській. В червні привітав мене із днем народження по ел.пошті, а у жовтні 2008 я вже була в Німеччині. Візу дали не першого разу, 10 годин на митницяя, в холод -6 С, та і ще в самій країні розрядився телефон. Стою на автобані, з температурою, непрацюючим телефоном і думаю що ж далі? Добре що трапилась ще одна пані з телефону якої вдалось дотелефонуватись до Олі і за мною приїхали.

Кор.: І яке перше враження від зустрічі з Манфредом.

Інна: Серце калатало. Поїхали усі до Ольги де тиждень і проводили час. Було вдосталь часу побачити одне одного і зрозуміти чи лежить душа одне до одного. Під час подорожі до племінника Манфреда він вперше гостям-родичам представив мене як свою наречену. А вже незабаром я побачила і букет квітів і почула пропозицію стати його дружиною. Я сказала Так і був тиждень романтики і думок про спільне майбутне. Але прийшов час і повертатись до України. Їхала зі сльозами на очах проте із думками про своє кохання.

 Кор.: Як в Україні, рвалась назад?

Інна: Ох як цей час довго тягнувся. Всі думки передумались, листи щодня із Німеччини і назад. Лише на Пасху 2009 року до мене приїхав Манфред, просити моєї руки у батьків. Всі подружки змогли побачити мого Манфреда, молодого, симпатичного успішного, а не такого якого малюють стереотипно наші земляки (старого, не спортивного, але з коштами – прим.авт). Вирішили що вся процедура буде відбуватись у Німеччині, куди я і поїхала влітку. Розпис, святкування у ресторані і замість медового місяця-назад в Україну, виробляти документи на виїзд до моєї нової країни.

Кор.: Швидко вдалось все владнати?

Інна: Швидко? Та це просто жах! Так мене любила Україна, так мені вірила, що не хотіла відпускати більше півроку до законного чоловіка. Я не знаходила собі місця, але з липня 2010 року я вже абсолютно легально знаходжусь на території Німеччини і живу із своїм чоловіком. Місто Клеве, майже КлеваньJ тому знайомим кажу що поїхала не далеко із Здолбунова до Клеваня. Правда це в 15 хвилинах їзди від Голандії.

 Кор.: Які будні української дружини у Німеччині?

Інна: Ранішня кава, непоспішаючи на 30-40 хвилин, а не ковтками як у нас, планування дня, перегляд новин 2х країн, душ. Уборка займає не багато часу, готовка вся з напівфабрикатів.

Кор.: Як мовний барєр долався?

Інна: Так як і всі хто потрапляє як емігрант в Німеччину. Курси мови. Після тестування мене приєднали до групи, що вже 2,5 місяці навчалась і за 4 місяці я здала іспит і отримала сертифікат знання мови В1. До речі  російських новинневих каналів вдома ми не маємо.

Кор.: З роботою склалося чи на утриманні чоловіка?

Інна: Все склалось. Знайшла роботу по оголошенню в 5 хвилинах ходьби від дому на приватній поштовій фірмі. Я там єдина  не німкеня. Проте за 1,5 роки я добре втянулась в роботу і маю дружні стосунки з колегами, інколи виконую функції старшої групи. Фірма займається сортуванням і доставкою пошти, яка в основному заходить із Голандії. Робочий день дуже зручний. Два рази на тиждень з 9.00 до 11.00 і щодня з 16.30 до 19.00 інколи довше (перед святами).

Кор.: Святкові і вихідні дні як проходять у вашій сімї?

Інна: Прогулянки лісом, у нас його багато в нашому місті. Клеве місто має десь 50 тис.населення але дуже розтягнуте. Так з одного краю до іншого – це 1,5 години машиною. Їздимо в Голандію. Дискотеки і нічні бари це без нас. Ми обоє за пізнавальну , а  не розважальну програму.

Кор.: З іншими емігрантами спілкуєтесь?

Інна: В основному з тими з ким навчалась на курсах німецької. Німці не дуже привітно ставляться до вихідців із наших країв і всіх називають Русаки. Але коли дізнаються, ближче знайомляться з конкретною людиною, то часто змінюють думку. Тому я особисто не відчуваю некомфортності.

В цей час до нас приєднується після матчу в теніс чоловік Інни – Манфред. З ним ми продовжуємо спілкуватись англійською, якою він теж володіє гарно.

Кор.: Манфред, чи є відмінності між українськими і німецькими жінками?

Манфред:  Є. Ваші жінки – це як наші у 60х роках. Бо нині німкені це емансиповані, незалежні жінки які прагрунь до самостійності і побудови карєри. А українські жінки – це люди які цінують чоловіка, родинні звязки і традиції. Більш терплячі ну і гарні дуже. Як моя Інна (обіймає дружину).

Кор.: А для чого тоді українцям прагнути до ЄС і переймати європейські цінності? Тоді ж і наші жінки стануть емансипованими карєристками? (провокаційне запитання від автора)

Манфред: А ви не копіюйте все. Традиції і національні особливості, культурні цінності залиште такими як є, а от європейські порядки щодо облаштування життя, побудови інфраструктури, культури бізнесу. У вас все є для того щоб бути успішними. Треба забрати заздрість, крадіжки, корупцію і все буде налагоджуватись в цьому я вам і бажаю досягти успіхів.

Час розмови сплив непомітно. Фото на згадку і вперед. Ще декілька зустрічей з тими з ким давно не бачились у Здолбунові і назад до Клеве. Що кинулось в очі. Посмішка, взаємна повага подружжя і подумалось. Повезло, напевне Інні яка тепер вже фрау. Шкода що така історія і досі вважається успіхом чи долею, шкода за українських чоловіків та українські реалії, але порадіємо за наших дівчат і жінок які вміють знаходити своє щастя, навіть далеко від батьківського дому. Вони на щасливу долю заслуговують, бо наші жінки найкращі.