Дерманська “Турецька скала”

            Збирачами дерманського фольклору записана в селі оповідь про походження місцевої назви «Турецька гора»: «Є в нашому селі Турецька гора. Колись на тій горі,кажуть, поселення хоробрих людей було. І от одного разу напали на них турки. Довго оборонялися люди і таки перемогли. Кинулись турки втікати, а хан турецький то геть і шапку там згубив. От і має вона таку назву».

Сотні років у Турецькій горі дерманці добували камінь для будівництва хат та хлівів. Унаслідок цього довжина підземної каменоломні , зам переказами, сягала 350 метрів. Під час Другої світової війни каменоломня слугувала великою криївкою для вояків УПА та місцевих жителів, які переховувалися й оборонялися там від новітніх зайд – гітлерівських і сталінських.

З’явилися нові легенди – про бої між повстанцями й енкаведистами в районі турецької гори. На одну з них довелося нещодавно натрапити в мережі Інтернет. Ось промовиста цитата: «1944 року прийшла сюди ціла дивізія генерала Панкратова, що намагалася знищити загони УПА, цілий місяць вистежувала численні ходи в каменоломні, хотіла потрапити усередину. Про розташування ходів знали тільки дерманці, а окупанти підривались на мінах і вибухівках: поранених і вбитих везли з-під гори Турецької мало не щодня. Щоб не жертвувати більше солдатами, червоноармійці замінували 12 ходів і виходів, які знайшли за місяць, і підірвали їх одночасно… Досі лежать у горі хлопці і чекають, поки їх по-людському поховають».

Спогади старожилів теж не вносять ясності у те, що відбувалося понад шістдесят років тому. Зокрема, Володимир Фридрих, житель села Дермань Другий, пригадує, що після Різдва 1945 року його сусіди і він сиділи у скалі на Турецькій. Система печер, яка там утворилась від видобутку каменю, дозволяла переховуватись досить значний період часу, не виходячи на поверхню. Вони зайшли у штольню і замаскували основний вхід, знаючи, що існує ще запасний – вузька продуха, якою надходило повітря. Біля основного входу завжди хтось чергував. Та одного дня черговий повідомив, що чує невідомі голоси, а згодом почались вибухи. Енкаведисти, знаючи, що у скелі переховується багато повстанців та селян, вирішили її підірвати, щоб у подальшому не мати клопоту з цією рукотворною криївкою. Володимир знаходився у печері, де склепіння було укріплене кам’яним стовпом. Це їх і врятувало. Після того, як скінчились вибухи, всім вдалося вибратися через запасний хід неушкодженими.

Дерманець Микола Семерик описав ті події, стверджуючи, що в одній зі скель переховувалось більше сотні чоловіків, яких спочатку викурювали газом, а потім почали підривати Турецьку гору, завалюючи ходи. За його даними від газу загинули Федір Криницький, Мефодь Бендюк, Тиміш Криницький та Володимир Моругін. Їхні тіла були вкинуті у найближчу криницю біля гори. Також М. Семерик стверджував, що під час цієї облоги загинули повстанці «Явір» та «Лісовий», які не бажали здаватись і пустили собі у скроню кулю. Їх уже мертвих повністю роздягли і повісили біля вигону на вулиці Шинківці в Дермані Першому. Пізніше енкаведисти закопали тіла повстанців в урочищі «Скит».

Про те, що насправді відбувалося в районі Турецької гори протягом 1944-1945 років розповідають архівні документи та кримінальні справи повстанців.

Перший раз велику групу дерманців було захоплено у каменоломнях Турецької гори 23 березня 1944 року солдатами 16 прикордонного полку військ НКВС. Тоді там переховувалось близько 50 осіб. Серед них були Іван Петрович Каменяка – «Веселий»  (командир рою запасної сотні УПА), Єрофій Петрович Криницький, Євгеній Абрамович Дмиш – «Зозуля», Корній Микитович Гроголь – «Гонза», Семен Степанович Гнатюк – «Запорожець», Микола Кирилович Мацюк – «Чумак», Андрій Прокопович Загребельський – «Щавель». Командував ними Петро Кравчук, який 22 березня загинув у сутичці з червоноармійцями. Всі були засуджені військовим трибуналом військ НКВС Ріненської області 1 серпня 1944 року на 20 років виправно-трудових таборів з конфіскацією майна.

31 липня 1944 року захоплений Д. Паламарчук – «Лиман» привів солдатів до одного зі сховищ на Турецькій горі, де переховувалось 9 осіб. Тільки п’ятеро з них мали зброю. Тоді зі сховища без опору вийшли Володимир Кравець – «Вовк», Петро Смалько – «Орлик», Володимир Клубок, Микола Самчук, Іван Андрощук та Дмитро Мартинюк.

Інші кілька чоловік – це були повстанці картографи, що не бажали здаватись без бою. Юрій Якимчук – «Юрко», Євген Гребенюк – «Євген» та Яків Лавренюк – «Вернигора» ще майже цілу добу відстрілювались. Лише коли їх закидали димовими шашками та підірвали дві міни, вони вийшли зі сховища.

Наступний епізод, пов’язаний з Турецькою горою, мав місце вже в кінці березня 1945 року. Начальник управління НКВС Рівненської області комісар держбезпеки В. Трубніков доповів генерал-лейтенанту Т. Строкачу про те, що за даними агентів Мізоцького райвідділу НКВС «Світлани», «Золотого» та згідно зі свідченнями захопленої зв’язкової ОУН Анастасії Нестерчук було встановлено: у колишніх каменоломнях Турецької гори, що в селі Дермань Другий, переховуються над районна боївка СБ «Явора», районна боївка СБ «Назара» та окремі керівники ОУН і УПА. Отримана інформація була пере провірена через агентуру спецгрупи райвідділу НКВС.

Далі події розгорталися так: 7 березня на місце виїхав підрозділ з Мізоцького гарнізону ВВ НКВС на чолі з начальником райвідділу капітаном Селівановим та командиром гарнізону капітаном Дем’яновим. При огляді на місці було виявлено витікання диму з підземелля, що підтверджувало перебування у ньому людей. Солдати оточили виявлені ходи і вирішили дочекатись саперів. Несподівано вночі 8 березня орієнтовно 20 повстанців вийшли з каменоломень на відстані 200 метрів від основного входу і, користуючись темрявою, вдало відступили. Наступної ночі при спробі прориву з оточеної Турецької гори було поранено двох повстанців. Один з них, не бажаючи потрапити живим до рук ворога, підірвався на гранаті. У документі зазначено, що це командир куреня «смерті», який діяв під псевдонімами «Сталевий» і «Орел». Другий поранений виявився Володимиром Бухальським, який через добу помер від втрати крові. Його катували і вибивали свідчення, не надаючи медичної допомоги. Володимир сказав, що у Турецькій горі є велике, добре облаштоване підземелля із замаскованими ходами, де періодично переховуються керівники ОУН та УПА, місцеві боївки СБ.

Під час ліквідації «Орла» чекісти встановили, що цей командир УПА йшов зі Сходу на виклик «Леміша» до Тернопільської області. 21 березня 1945 року в Козівський та Бережанський райони Тенопільщини була спрямована спецгрупа під керівництвом одного з офіцерів НКВС. У її складі був агент «Остап», який видавав себе за «Орла». Спецгрупа прибула на хутір Уритна Козівського району і встановила зв’язок з підпіллям. Зв’язкові ОУН, повіривши у легенду «Остапа», скерували його на пункт зв’язку крайового проводу у село Ценів Козівського району до «Іскри». «Остап» написав листа і через кілька днів до нього прийшла «Мотря» – шеф зв’язку Подільського крайового проводу ОУН. Агент «Остап» став її переконувати, що він «Орел», якого так чекає «Леміш». Однак з’ясувалось, що «Леміш» з району вибув. Тому, використавши зібрану спецгрупою інформацію, війська НКВС провели військову операцію, під час якої знищили 196 повстанців і 500 захопили у полон.

            На Турецькій горі 13 березня 1945 року сапери заклали вибухові заряди і почали підривати окремі печери та ходи. Якраз того дня загинув Микола Мартинюк – надрайонний комендант СБ «Явір», який керував обороною каменоломень. На пропозицію здатися повстанці відповідали вогнем з наявної зброї. Тому солдати НКВС продовжили розкопувати каменоломні та підривати окремі ходи. Було застосовано якийсь газ. Один з дерманців згодом свідчив: «Підривали по частинах печеру і пускали якийсь газ, від якого ми всі зробились п’яними… Це тривало протягом двох тижнів…  Приблизно 20 березня нас розкопали і витягнули з печери». Коли загинуло ще двоє повстанців, серед яких був районний есбіст «Лісовий», ті, що залишились живими, вирішили здатися в полон. На поверхню вийшло 19 чоловік. У результаті операції в каменоломні захоплено 1 ручний кулемет, 4 гвинтівки, 2 автомати, кілька пістолетів, одна ракетниця, 350 патронів, ящик вибухівки, різні документи та націоналістична література.

Схема расположения схрона в бывшей каменоломне в Дермань и ход работ по ликвидации засевшей в нем банды «Явор»

            Всі ходи в каменоломні у Турецькій горі були підірвані, щоб більше ніхто не міг використати її як місце переховування.

            Вдалося виявити кримінальну справу на частину з тих людей, які у березні 1945 року переховувались у Турецькій горі. Серед захоплених були Павло Кульбачинський, 1917 р. н., походив з села Дуліби Гощанського району, підпорядковувався шефу зв’язку «Зятьку»; повстанець Ананій Бендюк – «Нечай», 1910 р. н., швець Марко Присяжнюк, 1890 р. н., районний господарчий Захар Довбенко – «Дивний», 1906 р. н., Яків Маругін – «Кармелюк», 1918 р. н., Степан Зарамчук, 1922 р. н., всі уродженці села Дермань Другий; Микола Спичак – «Ніколай», 1927 р. н., уродженець села Дермань Перший. Не вдалося вияснити долю Павла Мацюка, Григорія Криницького, Леонтія Довбенка, Миколи Криницького, Романа Товстого, Степана Товстого, Степана Гнатюка, Миходея Лиса та інших, які теж переховувались у каменоломнях.

            Зазначені семеро осіб були відправлені з Мізоча у Дубенську в’язницю. 2 липня 1945 року Військовий трибунал військ НКВС Рівненської області засудив З. Довбенка, М. Спичака, Я. Маругіна, П. Кульбачинського, А. Бендюка на 15 років, а С. Зарамчука і М. Присяжнюка на 10 років виправно-трудових таборів, всіх з конфіскацією майна.

Андрій Жив’юк

Ігор Марчук