9 здолбунівських дітей відтепер живуть із підполковником міліції

Кажуть, від великого кохання з’являються діти. У сім’ї Куцеликів їх стало одночасно дев’ять. Підполковник міліції Тамара Лисенко разом із чоловіком Олегом Куцеликом взяли на виховання цілу родину дітей-сиріт зі Здолбунівщини. Дивлячись на цих усміхнених і щасливих Юлю, Софію, Даринку, Оксану, Аню. Аліну, Юру, Назара і Віталія, не можна навіть уявити, що колись вони жили по-іншому. А насправді ці дітки нині готуються до своїх перших справжніх новорічно-різдвяних свят.

Поява у житті серйозної Тамари лагідного Олега не лише перевернула її світогляд з ніг на голову, але й день за днем почала змінювати його. Підполковник міліції тихо мліла у коханні, на яке чекала все життя, вона з останніх сил намагалася дати супротив сильному почуттю, бо все життя звикла боротися за майбутнє самотужки. Їй несила було навіть повірити, що ВІН витерпить її ритм життя, її цілодобову роботу, її звання підполковника міліції, її характер, її…

А він, так само лагідно усміхаючись, зробив неможливе – підкорив серце, яке так ретельно ховала Тамара. Він просто її полюбив, такою, як вона є, бо першим побачив, що тонка натура цієї жінки схована дуже глибоко і недосяжно. І він переміг! Її очі виблискують щастям уже понад три роки – саме стільки часу пройшло з того моменту, коли зустрілися Олег Куцелик, чоловік, який не звик здаватися, і Тамара Лисенко-Куцелик, жінка, якої ми ніколи не знали.
До речі, саме у той момент, коли Олег знайшов підхід до Тамариних рідних дітей, коли вони відкрили до нього свої обійми і почали довіряти таємниці, вона зрозуміла, що це чоловік її мрії і життя. Не кожному під силу знайти порозуміння з дорослими дітьми, які скептично ставляться до кожного чоловіка в житті своєї мами та оцінюють його. Натомість Світлана, рідна донька Тамари, після знайомства з Олегом щиро сказала: «Ти бачила мамині очі? Вони ж палають! А він класний, думаю, йому можна довірити маму!». Сьогодні для Святослава, сина Тамари, Олег є найкращим другом, тож навряд чи доводиться сумніватися у щирості, яка живе у цій родині.

«Вперше я побачила цих дітей через тиждень після того, як вони почали жити однією сім’єю, – пригадує Любов РОМАНЮК. – Я погано розуміла, чому ми їдемо в Олександрію, а можливості поцікавитися не було, позаяк Тамара їхала попереду. Пам’ятаю, як ми під’їхали до будинку, а з нього зі словами «Мама, мама!» почали вибігати діти й обіймали Тамару. Останнім поважно виходив Олег. Тамара, посміхаючись, подивилася на мене… Ми не говорили на цю тему цілий день, тільки ввечері, коли видалася вільна хвилинка, ми довірили одна одній свої таємниці: я розповіла, що скоро буду мамою, а Тамарочка – що вже стала ненькою дев’ятьом». Таким чином у родині Куцеликів стало одночасно п’ятнадцять дітей: від першого шлюбу двох дітей має Олег, сина і доньку виховала Тамара, а сім’ї прийомних дев’яти дітлахів ще є двоє тих, які досягли повноліття і живуть окремо.

Щастя, помножене на дев’ять

Кожну хвилину кожний із них намагався довести, що Тамара з Олегом зробили правильний вибір – їм не давали нічого робити: посуд мили хлопці, підлогу – дівчата, і так кожний хатній обов’язок був поділений між усіма. Усім заправляла найстарша Аліна, яка тривалий час для багатьох із них була мамою і татом. Навіть зараз найменша Юля просить посидіти біля її ліжка старшу сестричку, але вже не так часто, як раніше. А які гриби вони збирали! Не встигала Тамара зачинити двері у квартиру, як вони бігли до неї з пакетами грибів, нібито говорячи «Ні-ні, ми не сиділи, склавши руки, ми збирали гриби на вечерю!».
«Мамочка, мамусю!» – сто разів зранку, в обід і ввечері вона чує ці слова і мліє, розуміючи, що дев’ять дітей – це не лише турботи, хвороби, витрати, це й щастя, помножене на дев’ять. Заради цього щастя, працюючи на роботі, вона піднімалася о пів на четверту ранку, щоб приготувати сніданок і обід. Заради цього щастя вона виставила на продаж все, що заробила на роки служби. Заради цього щастя вони з Олегом наважилися піти з роботи, хоча Тамара щиро зізнається, що її і досі тягне в міліцію і вона готова вийти на роботу знову.
Спочатку малеча весь час щось жувала і всьому дивувалася. Проживаючи у Здолбунівському районі, вони не знали, що таке банан і як виглядає риба, а потрапивши у Рівне, вони, затамувавши подих, дивилися на «Макдональдс», ковзанку і розглядали у місті кожну щілину. Вони їли фрукти кілограмами, але Тамара не робила зауважень, бо розуміла: прийде час, і вони перестануть їсти «як востаннє».

Однак так було не завжди…

Батько дітей наклав на себе руки. Після чого мати почала приводити в хату чоловіків і вони постійно розпивали спиртні напої. Діти залишалися наодинці зі своїми проблемами, вчилися заробляти на життя самі. Менші готували їжу, а старші копали сусідам городи, рубали дрова. Люди приносили щось поїсти, з того й жили.

Після створення дитячого будинку сімейного типу діти почали ходити у звичайну школу в с. Олександрія, а не в інтернатську. Бо про інтернат в Олександрії в дітей теж сумні спогади. Кажуть, що там є працівники, які «виховують» з допомогою фізичної сили, а дітей навіть можуть годувати зіпсованими продуктами.

Спочатку ми познайомилися, потім одружилися, а тоді отримали дітей

Саме з таких слів розпочинає розповідати свою життєву історію Тамара Лисенко.
– Напевно, необхідно шукати підвалини створення нашої сім’ї ще з мого дитинства. Я виросла у багатодітній сім’ї. У нас до столу сідали десять людей. А поруч біля нас проживала багатодітна сім’я, яких покинула мама. Уявляєте, сім дітей, яких покинула мама! Цим дітям випала нелегка доля. В результаті ні у кого із них не склалося життя. Тому, дізнавшись, що у Здолбунівському районі проживають такі чудові діти, ми не могли залишитися осторонь.
– Ми спочатку хотіли взяти на виховання двох маленьких дівчаток – чотирирічну Юлю та п’ятирічну Софійку, – розповідає Олег КУЦЕЛИК. – Але нам сказали, що у них ще є брати і сестри – всіх разом дев’ятеро. Ми розуміли, що не можна їх розлучати, це буде для них ще одним стресом. Нам же потрібно було все зважити: чи зможемо підняти дев’ятьох дітей, вивести їх у люди. Дітям довелося чимало пережити: їхня мати пиячила, не дбала про них, тому її позбавили батьківських прав. Але наші друзі обіцяли нам підтримку, допомогу…

В Україні вперше всиновили дев’ять дітей з однієї родини

На створення будинку сімейного типу Тамару Лисенко підштовхнула служба в міліції. Їй було несила дивитися на поламані від нестачі батьківського тепла дитячі долі. Однак робота в міліції це одне, а от стати багатодітною матусею – це зовсім інше.
– Я знаю, що і Тамарі й Олегу було важко зважитися на цей крок. Та, як бачимо, у цієї сім’ї все чудово виходить. Адже діти не можуть щось награти чи придумати, – розповідає начальник служби у справах дітей Рівненської районної адміністрації Наталя АНДРІЮК.
Сім’ю, яку створили Тамара і Олег, пані Наталя ставить всім у приклад. А загалом Рівненський район є передовиком у створенні будинків сімейного типу на Рівненщині.
– У інших районах мене часто запитують: «Наталю, де ти шукаєш ті сім’ї»? А я їх не шукаю, вони є у моєму оточенні. Так, Тамара – це також моє оточення, мій друг, яка, облишивши роботу міліції, не побоялася взяти на виховання дітей. До слова, в Україні – це перша сім’я, яка взяла на виховання одразу дев’ятьох дітей.

«У 43 роки я була старшою дружкою»

Однією з найближчих друзів і помічниць родини є також багатодітна матуся Орися ПРИЙМАК. До слова, у неї зараз проживає 15 дітей. Саме Орися стала наставником для сім’ї: вона була поруч перші місяці, допомагала і морально, і одягом, і харчами.
Пані Орися пригадує й історію знайомства Тамари та Олега. Пара познайомилася на природі, на святкуванні дня народження сина Тамари Святослава.
– Вони познайомилися в Козлині. І так раз за разом приїжджали то чай попити, то каву, і вже у жовтні одружилися. В них на весіллі я була старшою дружкою. Уявляєте, у 43 роки старша дружка! – згадує з посмішкою Орися. – Олег і Тамара часто приїздили у гості у нашу сім’ї, допомагали з дітьми. Тому, коли ми запропонували їм взяти на виховання сім’ю, вони не думали, чи брати під опіку одну-дві дитинки, а взяли всіх дев’ятьох. Діти з першого ж дня почали називати їх батьками.

«У нас є все, але зайвого не буває»

– Те, що ми мали, ми витратили буквально за три тижні. В мене зарплата сім тисяч, але я не бачила тих грошей. Чоловік отримує чотири тисячі, моя мама віддавала нам пенсію, племінник допомагав, – каже Тамара Лисенко-Куцелик. – Консервацію ми зробили влітку, восени заготовляли картоплю та інші овочі. Кожного дня нам приносять три літри молока. Так на тисячу гривень в місяць ми набираємо лише одного молока. Дітям потрібно рости і повноцінно харчуватися. У чоловіка є тридцять сотих землі, які ми вже переорали і весною там сіятимемо городину. У мене є садок, де ми зібрали сорок ящиків яблук, які дітвора з’їла за три місяці. Тому я завжди кажу, що у нас є все , але не буває нічого зайвого. Діти ростуть і потреби змінюються. Найбільша потреба – у теплому одязі та взутті.

Щодня родина прокидається на світанні. О 6 малеча вже на ногах. Довго спати не дають і батькам. Старші збираються в школу, куди їх відвозить мама Тамара, а менші намагаються допомогти татові Олегу на кухні.
Із малечею нескладно, запевняє мама-підполковник міліції, адже діти їй у всьому допомагають. Старша донька Аліна – господиня на всі руки. І за меншими сестричками пригляне, і прибере, і їсти приготує.
Тамара пригадує, що коли купувала ящик помідорів, щоб законсервувати на зиму, то, повернувшись ввечері з роботи, заставала їх лише кілограм. Те саме лишалося від мішка чи двох огірків.

Зараз багатодітна родина готується зустрічати свої перші Новий рік та Різдво разом. Великою, дружньою родиною вже прикрасили ялинку та загадали новорічні бажання. А нам залишається лише радіти, що діти, яким так було необхідне батьківське тепло, нарешті отримали справжню родину та залишилися всі разом. Діти все ж мріють про подарунки під ялинку, бо вважають, що поводили себе чемно цілий рік. Не знаю, чи посилить дід Мороз саме те, що вони йому написали у листах, але без сюрпризів вони точно не залишаться!

Юлія ГОЛИК,
Любов РОМАНЮК, Рівненська Правда